Коли впаде темрява - Страница 103

103

— Господи, я тільки глянув на неї. Я був занадто втомлений, щоб її вбити — чи хоч би дати ляпаса, — але ж я був і розлючений. Навіть, попри шок, відчував шаленство. Вона намагалася звинуватити мене. Хоча б це ти розумієш, га? Намагалася перекласти провину на мою кляту роботу, ніби я міг знайти іншу, де б заробляв бодай половину того. Я маю на увазі: в моєму віці на що інше я можу згодитися? Можливо, мене ще взяли б у пішохідні наглядачі при школі — жодних аморальних дій у моєму минулому не числиться, — але це вже занадто.

Він ненадовго замовк. Далеко попереду на дорозі, все ще укутаній у мерехтливі шати дощу, показався синій знак.

Подумавши, він промовив:

— Але ж і не в цьому крилася головна причина. Хочеш знати, в чому полягає головна причина? Її причина? На її переконання, я мусив би відчувати себе винним за те, що мені подобається моя робота. Винним за те, що це не я ішачив день у день, аж поки не зустрів розкішну персону, з якою можна так круто віджигати.

Попутник поворушився, можливо тільки тому, що трапилася якась вибоїна на дорозі (або вони переїхали кимось збиту тваринку), але тут Моне усвідомив, що він кричав. Атож, цей пасажир, можливо, й не цілком глухий. А навіть якщо й глухий, то, коли звук досяг відповідного рівня децибелів, він міг відчути вібрації кістками свого обличчя. Та хто це, з біса, може знати?

— Я не став з нею заводитися з цього приводу, — продовжив Моне вже тихіше. — Я відмовився балакати з нею на цю тему. Мені здається, якби я завівся, якби ми почали насправді лаятись, трапитись могло що завгодно. Я хотів забратися звідти геть, поки ще перебуваю в шоковому стані… саме заради її безпеки, ясно?

Автостопник не вимовив ні слова, та Моне міг балакати за них обох.

— Я спитав — ну а далі що? А вона мені — скоріш за все, я потраплю до в’язниці. І знаєш що? Якби вона в той момент заплакала, я б її обійняв. Бо після двадцяти шести років подружнього життя такі речі стають рефлекторними. Навіть коли більшість почуттів давно мертві. Але вона не заплакала, отож, я пішов собі геть. Просто розвернувся і вийшов. А коли повернувся знову, там лежала записка, де було написано, що вона з’їхала з дому. Це було майже два тижні тому, й відтоді я її не бачив. Пару разів балакав з нею по телефону, і все. Також поговорив з адвокатом. Заблокував усі наші рахунки, щоправда, від цього мало користі, якщо почнуть крутитися всі колеса правосуддя. А це почнеться скоро. Лайно потрапило у вентилятор, якщо ти розумієш, про що я. Гадаю, я її невдовзі побачу. У суді. Її, разом з її ковбоєм Бобом.

Тепер він уже міг прочитати напис на синьому знаку: ПІТС-ФІЛД. ВІДПОЧИНКОВА ЗОНА — 2 МИЛІ.

— От чорт! — вигукнув він. — Друже, ми проґавили Вотервілл, ще п’ятнадцять миль тому. — А коли глухонімий не поворухнувся (звісно, що ні), Моне второпав, що він сам не впевнений, чи тому дійсно треба було у Вотервілл. Звідки знати. У будь-якому випадку, час із цим розібратися. Відпочинковий майданчик для цього якраз годиться, але вони якусь пару хвилин залишатимуться разом у цій пересувній сповідальні, тож він відчув потребу ще дещо сказати.

Я дійсно вже давно майже зовсім збайдужів до неї, — заговорив він. — Буває так, що кохання просто спливає. Правда й те, що я не був аж таким їй вірним — час від часу я розважався у поїздках. Але хіба це можна порівняти з тим? Як можна виправдати жінку, що втоптала в багно чиєсь життя, мов якийсь дурень — гниле яблуко?

Він в’їхав на відпочинковий майданчик. Усього якихось чотири автомобілі стояли там, вони купкою тулилися до коричневої будівлі, перед якою вишикувались торговельні автомати. Моне ці машини здалися покинутими під холодним дощем дітлахами. Він зупинився. Пасажир кинув на нього запитуючий погляд.

— Куди тобі треба їхати? — спитав Моне, розуміючи даремність свого запитання.

Глухонімий замислився. Роздивився довкола і второпав, куди вони приїхали. Знову подивився на Моне, немов кажучи — це не тут.

Моне, звівши вгору брови, показав пальцем на південь. Глухонімий похитав головою і показав на північ. Стиснув і розтиснув кулаки, продемонструвавши розчепірені пальці шість… вісім… десять разів. Далебі, точно, як тоді. Та цього разу Моне вже зрозумів. Він подумав, що цей хлоп спростив би собі життя, якби хтось навчив його показувати горизонтальну вісімку — символ безкінечності.

— То ти просто мандруєш, еге ж? — спитав Моне.

Глухонімий тільки кліпав очима.

— Авжеж, так, — промовив Моне. — Та ось що я тобі скажу. Ти вислухав мою розповідь, хоча й сам не знав, що щось слухаєш, тож я довезу тебе до Деррі. — Йому сподобалась ця ідея. — Точніше, я висаджу тебе біля притулку в Деррі. Там тебе нагодують гарячим і в люлю покладуть, принаймні на одну ніч. Мені треба відлити. Ти хочеш відлити?

Глухонімий дивився на нього з терплячою безпомічністю.

— Відлити, — повторив Моне. — Попісяти. — Він показав собі на матню, згадав, де вони знаходяться, і второпав, що волоцюга може вирішити, ніби він йому пропонує відсмоктати просто тут, біля автоматів з закусками. Тоді він показав на чорні силуети на бічній стіні будівлі: чоловічий та жіночий. У чоловіка ноги розставлені, у жінки — стулені. Просто тобі історія людської раси в картинках.

Це його пасажир зрозумів. Він рішуче похитав головою, а на підтвердження ще й склав пальці колечком. Що поставило Моне перед делікатною проблемою: залишити містера Німого Волоцюгу в машині, поки він сам зробить свої справи, чи вигнати його чекати на дощ… але в такому випадку цей чоловік напевне ж зрозуміє, чому його виставили.

103