Коли впаде темрява - Страница 102

102

— Друже, з тобою все гаразд?

Пасажир не реагував, та й з чого б йому, отже, Моне простягнув руку й поторсав його за плече. Автостопник підняв голову від вікна (на склі залишилася масна пляма від його лоба) і озирнувся, кліпаючи кислоокими очима, ніби зі сну. Моне не вірилося, що той щойно спав. Не знати чому, в нього промайнуло таке відчуття.

Він склав великий і вказівний пальці колечком і зробив «великі очі» в бік пасажира.

Якусь хвилину той тільки безвиразно лупав очима, і Моне знову мав час подивуватися, чи цей дядько глухонімий, та ще й дурноголовий. Нарешті той посміхнувся, і кивнув, і навзаєм показав пальцями бублика.

— О’кей, — сказав Моне. — Просто перевірка.

Чоловік відвернувся й знову прилип лобом до шибки. Тим часом вірогідна мета його подорожі, Вотервілл, показався й залишився позаду. Моне не звернув на це уваги. Він усе ще переживав минуле.

— Якби просто білизна та оті лотерейні ігрища, де треба вписувати цифри, збитки могли бути не такими великими, — сказав він. — Бо гра в такі лотереї потребує часу. Є шанс прийти до тями, якщо вона ще в когось залишається. Треба стояти в черзі, і отримувати квитанції, і зберігати їх у себе в гаманці. А тоді дивитися телевізор або в газеті перевіряти результати. Коли б так, воно ще було б нічого. Якщо, звісно, вважати за «нічого», коли твоя дружина гуляє з дубоголовим вчителем історії, спускаючи в унітаз тридцять-сорок тисяч доларів з бюджету шкільного округу. Та тридцять грандів я б іще зміг покрити. Взяв би другий кредит під заставу будинку. Безумовно, не заради Барб, а заради Келсі-Енн. Дитині, що тільки-но розпочинає свій шлях у житті, не потрібен на старті такий смердючий феєрверк. Реституція, так це називається. Я відшкодував би ті гроші, навіть якби мені довелося заради цього продати дім і жити у двокімнатній квартирці. Зрозуміло?

Пасажиру напевне нічого не було зрозуміло — ні про юну гарнюню доню, яка тільки-но починає власне життя, ні про другий іпотечний кредит, ні про реституцію. Йому, у його беззвучному світі, було тепло й сухо, і так, либонь, було краще. Моне ніщо не заважало правити далі.

— Справа в тому, що існують швидші способи розтринькування грошей, і вони такі ж легальні, як… як купівля спідньої білизни.

— 9 —

— Вони перейшли на миттєві лотереї, авжеж? — спитав священик. — Оті, що їх лотерейна комісія рекламує як «моментальний виграш».

— Ви говорите, як той, хто сам знався на цьому, — сказав Моне.

— Граю час від часу, — погодився священик і з симпатичною рішучістю додав: — Я завжди кажу собі, що, якби мені справді потрапив золотий квиток, я б усі гроші вклав у церкву. Але я ніколи не ризикую сумою, більшою за п’ять доларів. — Тут він трохи завагався. — Іноді десять. — Ще пауза. — Одного разу я купив тих шкрябалок на двадцять п’ять доларів, давно, коли вони тільки з’явились. Але то було миттєве потьмарення. Більше я такого ніколи не робив.

— У всякому разі, не так глибоко, — зауважив Моне.

Священик стиха розсміявся.

— Це слова людини, синку, котра дійсно обпеклась на цьому. — Він зітхнув. — Мене вразила твоя історія, але хотілося б, якщо це можливо, аби ти пришвидшив розповідь. Мої гості можуть чекати, поки я роблю Божу роботу, але ж не вічно. А мені здається, там мусить бути курячий салат, добряче заправлений майонезом. Саме те, що я найбільше люблю.

— Залишилося небагато, — сказав Моне. — Якщо ви грали, вам відома суть справи. Ті шкрябалки можна купувати там же, де й квитки «Мегабакса» чи «Паверболла», але також і в десятках інших місць, у тому числі у придорожніх майданчиках відпочинку. Можна навіть не мати справу з продавцями, а купувати в автоматах. Ці автомати завжди зелені — колір грошей. На той час як Барб у всьому зізналася…

— На той час як вона покаялася, — зауважив священик з інтонацією, в якій можна було розчути лукавство.

— Так, на той час, коли вона покаялася, вони вже здебільшого перейшли на двадцятидоларові миттєві лотереї. Барб сказала, що сама ніколи їх не купувала, але, коли вони були разом з ковбоєм Бобом, вони набирали їх досхочу. Сподівалися на великий куш, розумієте? Якось, розказувала Барб, вони за один вечір накупили їх штук сто. На дві тисячі доларів. А виграли вісімдесят. Обоє мали кожний свій власний шкребок. Це така пластикова штучка, схожа на ліліпутську совкову лопатку, а на держачку напис: ЛОТЕРЕЯ ШТАТУ МЕЙН. Ці шкребки також зеленого кольору, як і ті автомати, що торгують білетами. Вона мені показувала свій — дістала з-під постелі у спальні для гостей. Там майже весь напис на держачку стерся, зійшов разом з її потом, залишились тільки літери ЛОТ.

— Сину, ти її побив? Саме через це ти й тут?

— Ні, — відповів Моне. — Через те я хотів її вбити — через гроші, не через зраду, зрада мені досі здається якоюсь нереальною, навіть після того, як я на власні очі бачив усю ту ху… спідню білизну. Але я її й пальцем не торкнувся. Гадаю, ще й через те, що почувався дуже втомленим. Усі ці новини мене просто виснажили. Мені нічого не хотілося, окрім як впасти й заснути. Надовго. Либонь, на пару діб. Хіба це не дивно?

— Ні, — відповів священик.

— Я її спитав, як вона могла таке вчворити зі мною. Чи вона хоч трохи про мене думала? А вона спитала…

— 10 —

— Вона спитала, як так трапилось, що я нічого не знав, — сказав Моне своєму пасажиру. — І перш ніж я встиг хоч щось промовити, вона сама собі відповіла, отже, гадаю, це було нею сказано заради того, щоб вкинути слівце, чисто риторичне запитання. Вона сказала: «Ти не знав, бо я тобі була нецікава. Ти майже весь час перебував десь у дорозі, а коли нікуди не їхав, тобі хотілося бути в дорозі. Десять років минуло з того часу, як ти останній раз цікавився, яка на мені білизна, — та й навіщо, якщо тобі нецікава сама жінка, одягнена в ту білизну? Але тепер тобі цікаво, еге ж? Тепер ти заінтригований».

102