Коли впаде темрява - Страница 104

104

Хоча ніяка це не проблема, вирішив він. Грошей у машині не було, його власні речі лежали під замком у багажнику. Щоправда, на задньому сидінні залишались кофри зі зразками, та йому якось не вірилося, що цей дядько вхопить два кофри, кожний вагою сімдесят фунтів, і побіжить з ними в руках з відпочинкового майданчика в бік автостради. Та і як у такому разі він зміг би нести свій плакатик Я НІМИЙ?

— Я швидко, — сказав Моне, а оскільки попутник так і не зводив з нього своїх очей з почервонілими повіками, Моне показав пальцем на себе, на туалетні символи і знов на себе. Тут уже волоцюга кивнув і у відповідь знову показав пальцями «о’кей».

Моне зайшов до туалету й відливав там, як йому здалося, не менше двадцяти хвилин. Полегшення було глибоким і повним. Уперше йому полегшало на душі з того моменту, як Барб скинула на нього свою бомбу. Вперше у нього з’явилася впевненість, що він видряпається з цієї історії. І допоможе видряпатися Келсі. Він згадав старий вислів якогось німця (а може, росіянина, це було більш схожим на російське ставлення до життя): все, що нас не вбиває, робить нас дужчими.

Назад до машини він ішов, насвистуючи. Минаючи автомат з продажу лотерейних квитків, він навіть дав йому дружнього стусана. Спершу він подумав, що не бачить свого пасажира, бо той розлігся в кабіні… тож у цьому випадку Моне доведеться його розштовхати, змусити випрямитись, щоб самому сісти за кермо. Але волоцюга не лежав. Волоцюга зник. Забрав свій рюкзак та плакатик і вшився.

Моне подивився на заднє сидіння і впевнився, що його кофри «Вольф & Сини» залишились неторкнутими. Зазирнув до шухлядки і побачив, що всі документи на місці: реєстраційний талон, страховка, картка члена Американської автомобільної асоціації. Від самого волоцюги залишився лише слід запаху, не вельми й смердючого, — піт і ніби трішки дьогтю, як буває, коли хтось спить одягненим.

Він гадав, що побачить його наприкінці виїзду на трасу з плакатиком у руках, який він буде обертати то одним, то іншим боком, щоб потенційні добрі самаритяни могли отримати повну інформацію про комплект його дефектів. Тоді Моне міг би знову посадити його до себе. Бо сам почувався так, ніби не завершив задумане. Доставити його до притулку в Деррі — ось тоді все буде гаразд. Завершити діло — як закрити прочитану книгу. Які б негаразди не очікували на нього попереду, свої справи він любив завершувати.

Але його попутника не виявилося на узбіччі траси; волоцюга немов розчинився. І тільки коли Моне вперше кинув погляд угору — бо якраз проїжджав повз знак ДЕРРІ 10 МИЛЬ, — він побачив, що з люстерка заднього виду зник святий Христофор, давній і вірний товариш у його безкінечних подорожах. Глухонімий його вкрав. Та попри це Моне аніскільки не втратив свого новопридбаного оптимізму. Можливо, глухонімому той медальйон потрібніший. Моне сподівався, що хрестик принесе йому удачу.

Через два дні — він якраз продавав осінні бестселери всіх часів у Преск Айлі — він отримав дзвінок з поліції штату Мейн. Його жінку і Боба Яндовського було забито до смерті в мотелі «Гров». Убивця зробив це обгорнутою мотельним рушником трубою.

— 11 —

— Ох… Господи помилуй, — видихнув священик.

— Так, — погодився Моне. — Ці самі слова і я тоді сказав.

— А твоя дочка?..

— Пригнічена горем, звісно. Вона зараз удома, зі мною. Ми це переживемо з нею разом, отче. Вона міцніша, ніж я гадав.

І, звісно ж, вона нічого не знає про те. Про розтрату. Якщо пощастить, то й не дізнається. Нам мусять сплатити вельми велику суму страховки, як вони це називають, подвійну компенсацію. Зважаючи на всі попередні події, я міг би бути зараз під серйозною підозрою з боку поліції, аби не мав залізного алібі. А також якби слідство не просувалося… Як-не-як, а мене вже кілька разів викликали на допити.

— Сину, а ти часом не заплатив комусь, щоб…

— Вони теж мене про це питали. Відповідь однозначна — ні. Я розблокував свої банківські рахунки для будь-кого, хто бажає пересвідчитися. Проходження кожного пенні враховано, що в моїй половині спільного подружнього рахунку, що в половині Барб. Вона була дуже відповідальною у фінансових питаннях. Принаймні поки ще була притомною. Отче, ви можете відкритися? Я хочу вам показати дещо.

Священик без зайвих запитань відімкнув свої двері. Моне зняв медальйон святого Христофора в себе з шиї і простягнув руку з ним повз зовнішню стінку сповідальної кабінки. На мить вони торкнулися одне одного пальцями, коли медальйон з купкою сталевого ланцюжка переходив з руки в руку.

На п’ять секунд, поки священик розмірковував над побаченим, запала тиша. Відтак він промовив:

— Ця річ повернулася до вас, коли? Вона знайшлась у мотелі, де…

— Ні, — перебив його Моне. — Не в мотелі. У мене вдома, у Бакстоні. На туалетному столику в кімнаті, що раніше була нашою спальнею. Медальйон лежав біля нашої весільної фотографії, до речі.

— Боже правий, — промовив священик.

— Він міг взнати мій адрес з реєстраційного талона на машину, поки я був у сортирі.

— А ви, звичайно, згадували тоді назву і мотелю… й міста…

— Даврі, — погодився Моне.

Священик утретє спом’янув ім’я свого Боса. А потім промовив:

— Мабуть, той хлопець був зовсім не глухонімий, схоже, так?

— Я майже певен, що він німий, — сказав Моне. — Але, натурально, аж ніяк не глухий. Поряд із медальйоном там лежала записка, на аркушику, вирваному з телефонного блокноту. Це, скоріш за все, трапилося, поки ми з дочкою були в похоронному бюро, вибирали труну. Вхідні двері було відчинено, але не зламано. Можливо, він виявився достатньо тямущим, щоб відтиснути засув замка, але я все таки вважаю, що сам забув його замкнути, коли ми з донькою йшли з дому.

104