Коли впаде темрява - Страница 101

101

— Барб розпоряджалася чековою книжкою.

— 8 —

Дощ припустив сильніше. Ще трохи, і його можна буде назвати зливою. Моне абсолютно машинально скинув швидкість до п’ятдесяти, хоча інші машини безтурботно обганяли їх по лівій смузі, тягнучи кожна за собою по хмарі води. Хай собі летять. За ним був довгий досвід безаварійної їзди та продажів осінніх бестселерів (не кажучи вже про весняний список бестселерів і список «Літні сюрпризи», куди здебільшого включалися збірки куховарських рецептів, книги з дієтичного харчування та піратські копії «Гаррі Поттера»), і він сподівався займатися цим ще довго.

Праворуч від нього пасажир трохи поворухнувся.

— Ти вже прокинувся, друзяко? — спитав Моне. Зайве запитання, хоча цілком природне. Німий автостопник знишка відгукнувся делікатним звуком «фьюї», котрий пролунав з-під нього. Вже гарно, що без запаху.

— Вважатимемо це за «так», — промовив, знову зосередившись на дорозі, Моне. В нього воно так і стояло перед очима. Та забита білизною шафа, мов видіння з підліткового сну з рясними полюціями. Відтак зізнання в розтраті — приголомшлива цифра. Витративши зайвий час на зважування можливості того, що вона бреше з якихось ідіотських причин (хоча наразі ідіотським тут виглядало все і всі), він спитав у неї, скільки ж залишилося на рахунку, і вона відповіла — тим самим спокійним, відсутнім тоном, — що нічого не залишилось, зовсім, хоча вона очікувала на більшу суму. Гадала, що рахунку вистачить трохи на довше.

— Але там скоро все з’ясують, — сказала вона. — Якби все залежало тільки від цього безпомічного бідолахи Віктора, гадаю, я могла б займатися цим вічно, але минулого тижня у нас були аудитори від штату. Вони ставили забагато запитань і забрали копії платіжних документів. Тепер залишилося недовго.

— Отож, я її спитав, як вона примудрилася витратити більше ста тисяч доларів на колготи й пояси з підв’язками, — повідомив Моне свого мовчазного попутника. — Я не відчував злості — принаймні на той час, гадаю, я тоді перебував у шоковому стані, — але мені було вельми цікаво. І вона відповіла — тим самим манером, без сорому, без зухвалості, немов сновида якась: «Ну, ми купували лотереї. Я сподівалася, що таким чином щось вдасться повернути».

Моне замовк. Перед його лицем по той бік лобового скла туди-сюди сновигали двірники. На коротку мить у голові йому майнула думка — різко крутнути кермо вправо і врізатись у бетонну опору пішохідного мостика, що якраз зринув попереду. Він відкинув цю думку. Пізніше він розповість священику, що почасти до цього спричинилося засвоєне ним у дитинстві поняття про гріховність самогубства, але головним чином його тоді утримало бажання ще хоч разок послухати альбом Джоша Ріттера, перш ніж померти.

До того ж він був не сам.

Замість того щоб скоїти самогубство (забравши за собою й пасажира), він проїхав під мостом з розважливою, статечною швидкістю п’ятдесят миль на годину (якихось пару секунд лобове скло залишалося чистим, а потім двірникам знову додалося роботи) і продовжив свою історію.

— Вони, мабуть, накуповували лотерейних білетів, як ніхто ніколи. — Він замислився, відтак похитав головою. — Хоча хтозна… Проте тисяч десять вони купили, не менше. Вона розповіла, що тільки минулого листопада — я тоді ледь не місяць провів у Масачусетсі і Нью-Гемпширі, плюс конференція з продажів у Делаварі — вони придбали більше двох тисяч. «Павербол», «Мегабакс», «Пейчек», «Пік-3», «Пік-4», «Тріпл-плей» — вони скуповували все підряд. Спершу вони самотужки вираховували номери, та потім Барб вирішила, що це займає багато часу, і вони перейшли на систему «І-Зі Пік».

Моне ткнув пальцем у білу пластикову коробочку, приліплену до лобового скла під дужкою люстерка заднього виду.

— Усі ці геджети пришвидшують світ. Можливо, це й добре, хоча я маю деякі сумніви. Вона мені тоді сказала: «Ми почали користуватися калькулятором “І-Зі Пік”, бо люди, що стоять за тобою в черзі, дуже нервуються, коли ти довго вибираєш собі цифри, особливо якщо джекпот більший за сто мільйонів». Вона розповідала, що іноді вони з Яндовським розділялися і грали в різних пунктах, по два десятки заходів за вечір. Ну і, звісно ж, вони шикували у тому закладі, куди ходили гасати свої лінійні танці. Вона мені так розповідала: «Перший раз, коли грав Боб, ми виграли у “Пік 3” п’ятсот доларів. Це було так романтично». — Моне похитав головою. — Після цього роман тривав, але виграші майже припинилися. Сама так сказала. А ще сказала, що одного разу вони виграли тисячу, але на той час уже тридцять тисяч полетіли до кошика на сміття. Кошик на сміття — це її слова. Вона розповіла, що якось — це було в січні, коли я їздив, працював, намагаючись відробити ціну того кашемірового пальта, що подарував їй на Різдво, — вони поїхали на пару днів погуляти в Деррі. Не знаю, чи гасали вони й там у своїх лінійних танцях. Я не питав, але зупинялися вони в готелі «Голлівуд Слоте». Зняли апартаменти, харчувались, не рахуючись із витратами. Не рахуючись із витратами — це її слова. І викинули сім з половиною тисяч на гру у відеопокер. Хоча, сказала вона, їм ця гра не дуже сподобалась. Головним чином вони витрачались на лотереї, сподівалися розквитатися зі ШТАМом раніше, ніж їхні оборудки викриють аудитори штату, а тим часом усе глибше й глибше спустошували шкільний бюджет. Ну й, ясна річ, вона не переставала прикуповувати собі комплекти нової білизни. Яка дівчинка не мріє виглядати як картинка, купуючи лотерейний квиток у місцевому супермаркеті «7-11»?

101