Коли впаде темрява - Страница 13

— Схоже, вам не потрібен носій, — промовив клерк, оцінивши на око її шорти й майку.

— Я поспішала з дому.

— Розумію. — Сказав таким тоном, що було ясно — він взагалі не розуміє нічого. Вона вхопила посунутий їй клерком ключ і поспішила через широкий хол до ліфтів, ледь стримуючись, щоб не побігти.

2. Судячи з голосу, ти плачеш

Вона хотіла купити якийсь одяг — пару спідниць, пару сорочок, дві пари джинсів, ще одні шорти, — але, перш ніж вирушити на закупи, мусила зателефонувати: спершу Генрі, потім — своєму батькові. Батько жив у Талахасі. Вона вирішила: краще буде спершу зателефонувати до нього. Номер його кабінету в гаражі вона не могла пригадати, зате пам'ятала номер мобільного. Він відповів після першого ж гудка. Чутно було ревіння автомобільних двигунів.

— Ем? Як ся маєш?

Це непросте запитання не видавалося аж надто складним.

— У мене все гарно, тату. Але я зараз в готелі «Моріс». Здається, я пішла від Генрі.

— Назавжди чи на спробу?

У його голосі не відчувалося здивування — він усе сприймав легко; у ньому це їй подобалося, — але ревіння двигунів спершу стишилося, а далі вщухло геть. Вона уявила, як він заходить до свого кабінету, зачиняє двері, бере, либонь, зі свого захаращеного столу її фотокартку й підносить собі до очей.

— Поки що не можу сказати. Просто зараз ще зарано.

— А через що так трапилося?

— Через бігання.

— Бігання?

Вона зітхнула:

— Не зовсім. Ти ж знаєш, як одне тягне за собою інше? Або цілу купу всякого іншого?

— Дитина. — Батько не промовляв імені Амі після смерті немовляти. З того часу вона назавжди стала дитиною.

— І те, як я переживаю через це. Генрі це неприємно бачити. Я зрозуміла, що хотіла б пережити це по-своєму.

— Генрі — гарний чоловік, — сказав їй батько, — але в нього своє ставлення до проблем. Безперечно.

Вона мовчки чекала.

— Що можу зробити я?

Вона пояснила. Він погодився. Знала, що він погодиться, але не раніше, ніж почує всю історію цілком. Вміти вислухати — це найважливіше, а Расті Джексон був спеціалістом і в цій справі. Один з трьох автомеханіків, що працювали в університетському гаражі, він став однією з чотирьох найвпливовіших персон у всьому кампусі Талахасі (про це вона не від нього чула, він взагалі про таке не казав ні їй, ні будь-кому іншому) саме завдяки своєму вмінню вислуховувати.

— Я пішлю Маріет прибрати в домі, — сказав він.

— Не треба, тату. Я можу й сама прибрати.

— Я так хочу, — сказав він. — Там давно час влаштувати генеральну чистку. Той чортів будинок простояв зачиненим майже рік. Після того як померла твоя мати, я нечасто наїжджав до Вермільйона.Тут завжди знаходиться для мене якесь заняття.

І материне ім'я — Дебра — він також перестав промовляти. Після її похорону (рак яєчників) він просто почав її називати твоя матір.

Ем ледь не промовила — ти певен, що не проти? — але такі слова кажуть, коли послугу пропонує тобі хтось чужий. Або батько із зовсім іншою вдачею.

— Ти хочеш туди, щоб там бігати? — спитав він. У його голосі чулася посмішка. — Там довжелезний пляж, є де побігати, і довга дорога там також є. Ти й сама про все це знаєш. Там не доведеться розштовхувати когось ліктями, щоб не заважали твоєму бігові. Відтепер і до жовтня на Вермільйоні буде зовсім порожньо.

— Я хочу туди, щоб там думати. І, гадаю, щоб покінчити з жалобою.

— Це добре, — сказав він. — Замовити для тебе квиток на літак?

— Я й сама можу.

— Звісно, можеш. Емі, з тобою все гаразд?

— Так, — відповіла вона.

— Судячи з голосу, ти плачеш.

— Так, трохи, — погодилася вона, витираючи обличчя. — Все це трапилося так раптово. — Як смерть Амі, могла б вона додати. Дитина пішла скромно, як маленька леді. Анічичирк з бейбі-монітора. Йди з дому тихо, не грюкай дверима, — часто нагадувала їй матір, коли Ем була дівчинкою-підлітком.

— А Генрі не оселиться неподалік у якомусь готелі, щоб тебе турбувати?

Вона почула в його голосі легке, делікатне занепокоєння, перед тим як він промовив турбувати, і усміхнулась попри сльози, котрі все ще не припинилися.

— Якщо ти маєш на увазі, чи він не приїде туди, щоб мене побити... то це не в його стилі.

— Чоловіки іноді міняють стиль, коли їхні дружини раптом зриваються й тікають геть — хай навіть усього лише заради бігу.

— Але не Генрі, — заперечила вона. — Він не той чоловік, який турбуватиме когось.

— Ти певна, що не хочеш спершу заїхати до Талахасі?

Вона трохи забарилася з відповіддю. Їй і хотілося, але...

— Мені потрібно якийсь час побути на самоті. Все інше згодом. — І повторила: — Усе трапилося занадто швидко.

Хоча вважала, що все вибудовувалося поволі. Можливо, існувало навіть від самого початку, закладене у ДНК їхнього подружжя.

— О'кей, я люблю тебе, Емі.

— Я тебе теж люблю, тату. Дякую тобі, — сказала вона крізь сльози. — Я тобі дуже вдячна.

* * * * *

Із Генрі не було клопоту. Генрі навіть не спитав, звідки вона телефонує. Він сказав:

— Не лише тобі потрібна розлука на якийсь час. Либонь, це на краще.

Вона ледь стрималась — її це вразило як абсурдне й водночас як цілком нормальне бажання — від того, щоб йому подякувати. Найкращою відповіддю їй здалося — промовчати. Наступні його слова довели правильність її вибору.

— Кому ти телефонувала по допомогу? Королю гаражу?

Цього разу вона ледь стрималася, щоб не спитати його, чи він уже устиг подзвонити своїй матері. Дотримання принципу «зуб за зуб» ніколи нічого не вирішувало.