Коли впаде темрява - Страница 12

Вона заснула — аж до надвечір'я. На тім самім ліжку, де було зачато Амі, на тому, де плакав Генрі. Прокинувшись, вона побачила в себе перед очима плаваючі в повітрі примарні кола, безпомилкова ознака того — як вона вже звикла його називати — Славнозвісного головного болю Ем. Вона проковтнула одну з нових пігулок, і, на її подив — ледь не переляк, — біль дав задній хід і вшився. Спершу до потилиці, а там і зовсім щез. Вона подумала, що проти смерті дитини мусила б існувати така ж пігулка.

А ще вона подумала, що їй треба з'ясувати межі власної витривалості, і вирішила, що подібне з'ясування вимагає тривалого часу. Неподалік від дому був стадіон юнацької спортивної асоціації з біговою доріжкою. Вона почала туди їздити машиною вранці, одразу після того, як Генрі йшов на роботу. Генрі не розумів сенсу в бігові. Джоґґінґ — інша справа, чимало жінок займаються бігом підтюпцем. Скинути зайвих якихось чотири фунти з гузна, зменшити на якихось пару дюймів обсяг талії. Але Ем не мала зайвих чотирьох фунтів ні на задку, ні на боках, а джоґґінгу їй більше не вистачало. Вона мусила бігати, і то швидко. Тільки швидкий біг допомагав.

Вона ставила машину біля треку і бігала, поки могла бігти, аж поки спортивна майка на ній не темніла від поту спереду і ззаду, аж поки ледь волочила ноги, аж поки від виснаження не починалася гикавка.

Генрі довідався. Хтось побачив, як вона одна-однісінька бігає о восьмій ранку, і доповів йому. У них була гаряча полеміка з цього приводу. Полеміка переросла в дебати про розлучення.

— Це просто хобі, — сказала вона.

— Джоді Андерсон розповіла мені, як ти добігалась до того, що впала. Вона перелякалася, подумала, в тебе щось із серцем. Ем, це не хобі. І навіть не фетиш. Це — манія.

І він подивився на неї з докором. Отоді-то вона вхопила книжку і пожбурила в нього так, що та навіть розірвалася. Саме через цей докірливий погляд розірвалася. Вона більше не годна була його терпіти. Та ще й вкупі з отим його видовженим обличчям — це немов жити в одній хаті з бараном. Я вийшла за барана дорсетської сірої породи, — думала вона, — от і маю тепер це безкінечне бее-бее-бее.

Проте вона ще раз спробувала підвести логічну мотивацію під те, для чого, як здогадувалась, логічної мотивації не існувало. Так виявлялося магічне мислення; а також магічний спосіб дій. Наприклад, те ж саме бігання.

— Марафонці біжать, доки не впадуть.

— Ти збираєшся взяти участь у марафонському забігу?

— Можливо.

Але дивилася вона при цьому вбік. У вікно, на під'їзну алею. Алея кликала її. Алея вела до хідника, а хідник — у світ.

— Ні, — сказав він. — Ти не збираєшся брати участь у марафонському забігу. Ти не плануєш бігти марафон. Вона збагнула — з тим відчуттям осяйного одкровення, яке нам завжди дарує наочність, — що це апофеоз Генрі, що в цім полягає вся суть цього довбаного Генрі. Впродовж усіх шести років їхнього подружнього життя він завжди був у курсі того, що вона думає, відчуває, планує.

«Я втішала тебе, — подумала вона — ще не шаленіючи, але близько до того. — Ти лежав отут на ліжку, нюняв, а я тебе втішала».

— Біг є класичною реакцією психіки на той біль, який відчуваєш, — говорив він, як завжди, поважно. — Це називається відсторонення. Але якщо ти не відчуватимеш болю, люба, ти ніколи не зможеш...

Отоді-то вона й схопила першу, яка трапилася їй під руку, річ, і нею виявився роман «Дочка хранителя пам'яті» в паперовій палітурці. Вона колись було почала його читати, але покинула, зате тепер його читав Генрі і, судячи з закладки, вже встиг подолати три чверті. «У нього навіть літературний смак, як у дорсетського барана», — подумала вона і шпурнула книжку в нього. Книжка попала йому в плече. Він витріщив на неї широко розплющені здивовані очі, а потім рвонувся вперед. Либонь, хотів її просто обійняти, але хтозна? Невже хтось бодай щось може в такому розуміти?

Якби він кинувся на мить раніше, можливо, устиг би вхопити її за плече або за зап'ястя, а може, хоч ззаду, за майку. Та його скував секундний шок. Він запізнився, а вона вже побігла, пригальмувавши тільки раз, щоб підхопити зі столика в сінях свій гаманець на поясі. Під'їзною алеєю до хідника. А там вздовж узвозу, яким вона недовгий час прогулювалася, штовхаючи перед себе візочок, поряд з іншими матусями, які тепер демонстрували їй своє відчуження. Цього разу вона не збиралася зупинятися чи бодай стишувати біг. Емілі вибігла у світ одягненою лише в шорти, кросівки та майку з написом БЕРЕЖІТЬ ЛІДЕРА ГУРТУ ПІДТРИМКИ. Ринувшись униз пагорбом, вона на бігу оперезалася поясом з гаманцем і клацнула пряжкою. Що вона відчувала?

Радісне збудження. Чистий кайф.

Вона дісталася центру міста (дві милі, двадцять дві хвилини), не припиняючи бігу, навіть коли світлофор наказував стояти, у такі моменти вона тупцювала на місці. Двійко хлопців у «мустангу» з опущеним верхом — саме починалася пора для відкритого верху — пропустили її на розі Центральної і Східної вулиць. Один із них свиснув, Ем показала йому фак-пальця. Він засміявся й зааплодував, газонувши «мустангом» по Центральній.

При собі в неї було небагацько грошей, але вона мала пару кредитних карток. Особливо цінною була «Америкен Експрес», бо за її допомогою вона могла отримати дорожні чеки.

Вона усвідомила, що повертатися додому не збирається, принаймні не зараз. А коли ця думка замість смутку відгукнулася в ній почуттям полегшення — можливо, навіть ефемерного сп'яніння, — вона здогадалася, що це рішення на довший час.

Вона зайшла до готелю «Моріс», щоб звідти зателефонувати, а потім раптом вирішила зняти там собі номер. Є в них кімната на одну ніч? Є. Вона подала клерку кредитну картку «АмЕкс».