Коли впаде темрява - Страница 95

— Чирва? — питає Енні.

У неї відчуття зараз, ніби її винесло трохи назовні і вона хилитається понад своїм підтоптаним тілом жінки середнього віку, але вона не забула старих звичок Джиммі. Під час довгого перельоту він завжди шукав, у що б зіграти. Годилися хоч кріббідж, хоч канаста, але чирва була його улюбленою грою.

— Чирва, — погоджується він. Телефон знову пікає, немов підтакує.

— Джиммі… — Вона загаялась доволі надовго, питаючи сама себе, чи дійсно їй так потрібно це знати, а потім, так і не відповівши самій собі, вистрілює: — Де саме ти зараз знаходишся?

— Скидається на вокзал Гранд Централ, — каже він. — Тільки більший. І більш порожній. Такий, немов це зовсім не справжній Гранд Централ, а тільки… м-м-м-м… декорація для кіно про Гранд Централ. Розумієш, що я намагаюся сказати?

— Я… я гадаю, так…

— Достоту тут нема ніяких поїздів… і їх не чути й звіддаля… але тут є двері, що ведуть у різних напрямках. О, тут є ще ескалатор, правда, поламаний. Увесь у пилюці, і деякі сходинки виламані.

Він робить паузу, а коли знову починає говорити, робить це притишеним голосом, ніби остерігається, щоб ніхто їх не підслухав.

— Люди йдуть звідси. Дехто поліз вгору по ескалатору — я їх бачив, — але більшість ідуть через двері. Гадаю, мені теж треба йти. По-перше, тут нема чого їсти. Стоїть цукерковий автомат, але він теж поламаний.

— А ти… милий, ти там голодний?

— Трішки. Найбільше хотілося б попити води. Я ладен був би вбити когось заради пляшки «Дасані».

Енні поглянула вниз, на свої все ще вкриті крапельками води ноги. Уявила його, як він злизує ці крапельки, і злякано відчула сексуальне збудження.

— Та попри все я в порядку, — додає він поспішно. — Поки що, принаймні. Проте сенсу залишатися тут нема. От тільки…

— Що? Джиммі, що?

— Я не знаю, в які двері піти.

Знову біп.

— Хотілося б знати, в які пішла місіс Корі. У неї залишилися мої, чорт їх забирай, карти.

— А ти… — Вона витирає собі обличчя рушником, у якому вийшла з душу, тоді свіжа, тепер вся в сльозах і шмарклях. — А тобі страшно?

— Страшно? — перепитує він задумливо. — Ні. Я трохи хвилююся, оце й усе. Головним чином через те, що не знаю, в які двері піти.

Знайди шлях додому, ледь не промовила вона. Знайди правильні двері та знайди шлях додому. Та якщо б він знайшов, чи захоче вона його побачити? Привид — то хай би був, а якщо вона відчинить двері задимленому недогарку з червоними очима і в рештках джинсів (він завжди подорожував у джинсах), прикипілих до його ніг? А що, як з ним з’явиться і місіс Корі з пропеченою колодою карт у покрученій руці?

Біп.

— Я більше не збираюся застерігати тебе проти кур’єра «Федерал Експрес», — каже він. — Якщо, тобі такий дійсно потрібен, хай буде так.

Вона аж лякається власного реготу.

— А втім, насправді я хотів сказати, що кохаю тебе.

— О милий, я тебе теж коха…

— … і не дозволяй хлопцю МакКормаку восени лагодити риштаки, він працює добре, але занадто ризиковий, минулого року цей дурень ледь не скрутив собі в’язи. І більше не ходи до булочної по неділях. Там щось мусить трапитись, і я знаю, що це буде в неділю, але не знаю, в яку саме. Час тут дійсно чудернацький.

Хлопець МакКормак, про якого він згадав, це, певне, син їхнього доморядника у Вермонті… От тільки дім той вони продали ще десять років тому, і тому хлопцю зараз уже, либонь, за двадцять. А булочна? Вона здогадується, що він має на увазі «У Золтана», але який стосу…

Біп.

— Деякі люди тут, мені здається, були на землі. Їм важче, бо вони не розуміють, як сюди потрапили. І пілот не перестає кричати. Чи, може, він другий пілот. Мені здається, він тут ще затримається. Він просто усюди вештається. Він дуже схвильований.

Біпікання звучать частіше, майже підряд.

— Я мушу йти, Енні. Я не можу тут залишатися, та й телефон ось-ось здохне назавжди. — Знову він бурмоче тим голосом, ніби сам до себе (неможливо повірити, що від сьогодні вона ніколи його більше не почує; неможливо не повірити). — А було б дуже просто, всього лише… та годі, не звертай уваги. Я кохаю тебе, серце моє.

— Зачекай. Не йди!

— Я подз…

— Я тебе теж кохаю! Не йди!

Але він уже пішов. У вусі в неї залишилася тільки чорна тиша.

Вона так і сидить там ще хвилину, або й довше, з мертвим телефоном біля вуха, а потім кладе слухавку. Зв’язок з тим світом перервано. Піднявши слухавку знову, вона чує абсолютно нормальний тон перед набором і врешті натискає «зірочку шістдесят дев’ять». За даними робота, котрий відповідає їй, останній вхідний дзвінок був о дев’ятій ранку. Вона знає, від кого: телефонувала її сестра Нелл з Нью-Мексико. Нелл подзвонила Енні, щоб попередити, що її рейс відкладено і тому вона прилетить тільки сьогодні ввечері. Нелл наказала їй триматися. Усі родичі, що далеко мешкають, — Джеймсові та її — вже злетілись. Вочевидь, вони відчувають, що Джеймс вичерпав усі родинні Відмовки, принаймні на якийсь час.

Нема даних про вхідний дзвінок — вона кидає погляд на годинник біля ліжка і бачить, що зараз на ньому 15:17 — приблизно о третій десять третього дня її вдівства.

Хтось коротко стукає у двері, і лунає голос її брата:

— Енні? Енні?

— Одягаюсь, — гукає вона у відповідь. Голос звучить так, ніби вона щойно плакала, але, на жаль, нікому в цім будинку це не здасться дивним. — Прошу приватності!

— З тобою все гаразд? — питає він крізь двері. — Нам почулося, ти з кимось балакаєш. А Еллі каже, що чула, як ти комусь ніби телефонувала.