Коли впаде темрява - Страница 91

— Пекельний кіт? — м’яко підказав Гелстон.

— Ну, за відсутності кращого слова скажімо так. Якийсь демон, присланий…

— Покарати вас.

— Не знаю. Але я його боюся. Я його годую, тобто жінка, яка приходить до мене прибирати, його годує. Вона його теж не любить. Каже, що його писок — це прокляття Господа. Звісно, вона з місцевих. — Старий намагався усміхнутися, але невдало. — Я хочу, щоб ви його вбили. Я прожив з ним останні чотири місяці. Він усюди скрадається в сутінках. Назирає за мною. Він ніби… очікує. На ніч я завжди замикаюся у себе в спальні, та все одно боюся, що прокинуся якось вранці, а він… сидітиме в мене на грудях… мурчатиме.

Надворі загубленою душею завивав вітер, щось дивне погукуючи у кам’яному комині нагорі.

— Кінець кінцем я зв’язався з Солом Лоджіа. Він порекомендував мені вас. Казав, що ви фахівець. Я йому вірю.

— Фахівець-одинак. Це значить — я працюю сам.

— Так. Він казав, що вас ніколи не арештовували, навіть не підозрювали. Він казав, що ви завжди приземляєтеся на ноги… як кіт.

Гелстон поглянув на старого у кріслі-візку. І раптом його м’язисті руки з довгими пальцями опинилися впрост над котячою шиєю.

— Я зроблю це просто зараз, якщо хочете, — промовив він м’яко. — Зламаю йому шию, він навіть не відчує…

— Ні! — скрикнув Дроган. І задрижав, судорожно втягуючи в легені повітря. Його запалі щоки зарожевіли. — Ні… не тут. Заберіть його десь.

Гелстон посміхнувся без сліду гумору в очах. І знову почав ласкаво гладити голову, спинку і плечі сплячого кота.

— Добре, — погодився він. — Я приймаю контракт. Вам пред’явити тіло?

— Ні. Вбийте його. Закопайте його. — Він зробив паузу. Нахилився вперед у своєму візку, ставши схожим на якогось старого стерв’ятника. — Принесіть мені хвіст, — промовив він. — Я вкину його у вогонь і дивитимуся, як він згорить.

* * * * *

Гелстон їздив «Плімутом» випуску 1973 року зі спецдвигуном від «циклона спойлера». Машина була потужна й бита і рухалася з капотом, нахиленим униз до дороги під кутом двадцять градусів. Він сам перебрав диференціал і задню підвіску. Коробка передач була зроблена десь в Пенсильванії, зчеплення від «Херста», колеса «Широкі овали» Боббі Ансера, а вигляд вона мала такий, ніби випущена була десь на початку шістдесятих.

Він виїхав від Дрогана після 9:30 вечора. Холодна скоринка півмісяця пливла вгорі крізь клоччя листопадових хмар. Він їхав з усіма відчиненими вікнами, бо здавалося, ніби той жовтий сморід старості й страху засів у його одягу, а йому це не подобалося. Холодний вітер чіпляв його жорстко й гостро, до заніміння, але йому було гарно. Так вивітрювався той жовтий сморід.

Він звернув з траси на Плейсерз Глен і з розважливою швидкістю тридцять п’ять миль поїхав через притихле місто, де на перехресті сторожко блимав жовтий сигнал самотнього світлофора. За містом, рухаючись по місцевій дорозі №35, він трохи попустив «Плімута», дозволивши йому легку рись. Гарно відрегульований мотор «спойлера» завурчав, як був мурчав кіт незадовго перед тим у нього на колінах. Гелстон усміхнувся такому порівнянню. На швидкості трохи за сімдесят вони рухалися між побілілих від паморозі полів зі скелетами кукурудзяних тичок.

Кіт перебував у подвійної товщини торбі для покупок, зав’язаній міцною мотузкою. Торба лежала поряд, на пасажирському сидінні. Кіт сонно вуркотів, коли він клав його до торби, та так і не переставав мурчати всю дорогу. Либонь, відчував, що він подобається Гелстону, і почувався безтурботно. Кіт, точно як він сам, був зух-одинак.

Дивне замовлення для вбивці, думав Гелстон, дивуючись ще й тому, що сам серйозно розглядає цю роботу як вбивство. Найдивнішим, утім, було те, що йому дійсно сподобався кіт, він відчував якусь спорідненість з ним. Якщо він зумів упоратися з тими трьома старими шкапами, це боєць… особливо з Кейджем, котрий віз його до Мілфорда на останнє побачення з завзятим ветеринаром, який більш ніж радо запакує його до керамічного нутра газової камери розміром з мікрохвильовку. Він відчував спорідненість, але не бажання знехтувати роботою. Він виявить свою повагу, вбивши його швидко й чисто. Зупиниться на узбіччі поряд з якимсь із цих покинутих осінніх полів, дістане його з торби і гладитиме, а тоді зламає йому шию й відріже хвоста кишеньковим ножем. А тіло, подумав він, я поховаю з пошаною, щоб не дісталося стерв’ятникам. Від хробаків я його не вбережу, а від наземних трупоїдів — так. Так він міркував, а машина мчала крізь ніч, мов темно-синій привид, і отут-то перед його очима з’явився кіт, на приладовій панелі, хвіст гордовито задраний, чорно-білий писок обернений до нього, ніби усміхнений рот.

— Тпрусь… — шикнув Гелстон. Він кинув оком уліво і побачив, що у подвійної товщини торбі для покупок прогризено чи продряпано діру — а саме збоку. Перевів погляд уперед… там кіт підняв лапу і грайливо замахнувся на нього. Лапа сковзнула Гелстону по лобі. Він відсмикнувся, і великі колеса «Плімута» завищали, бо машину різко кинуло з одного боку вузької асфальто-бетонної дороги на інший.

Гелстон замахнувся кулаком на кота на приладовій панелі. Той блокував йому поле зору. Кіт на нього зашипів, вигнув спину, але не поворухнувся. Гелстон замахнувся знову, і той замість ухилитися плигнув на нього.

Кейдж, майнуло йому. Точно як з Кейджем…

Він ударив по гальмах. Кіт уже був у нього на голові, він заблокував йому зір своїм пухнастим черевом, вчепився в нього пазурами і дряпав. Гелстон твердо тримав кермо. Він стусонув кота раз, другий, третій. І раптом дорога зникла, «Плімут» мчав у рівчаку, підстрибуючи на його нерівностях. Відтак струс, його кидає вперед, на ремінь безпеки, й останній звук, що він чує, — нелюдське виття кота, мов голос жінки в родових муках або в сексуальній агонії.