Коли впаде темрява - Страница 86

Я цього не витримаю, лихо та й годі.

Як на мене зирило те око. Крізь вируючу мряку.

А з-поза нього інші істоти.

КТГУН!

* * * * *

16 листопада 2007

Вісім. І завжди стільки було. Тепер я певен. Сьогодні на полі стояла тиша, трава мертва, дерева при підніжжі пагорба голі, Андроскоггін сталево-сірий під залізним небом. Світ в очікуванні снігу.

Боже ж мій, а краще за все: пташка вмостилася ночувати на одному з каменів!

ПТАШКА!

Тільки вже їдучи назад до Люїстона, я усвідомив, що не лічив сьогодні своїх кроків, коли повертався з поля до машини.

Ось вона, правда. Ось де мусить бути правда. Я був підхопив заразу від одного зі своїх пацієнтів, але вже потроху одужую. Кашель минувся, шмарклі висохли.

Як завжди, жартую, бо я такий.

* * * * *

25 грудня 2007

Повернувся від Шейли, з традиційної різдвяної вечері у колі її родини. Коли Дон повів Сета до церкви на ритуал запалення свічок (гадаю, як шокувало б вірних членів їхньої методистської громади, коли б вони дізнались про поганське походження цього ритуалу), Шейла взяла мене за руку і промовила: «Ти знову став самим собою. Це так гарно. Я хвилювалася за тебе».

Атож, здається, таки рідну кровинку не надуриш. Доктор тільки підозрював, що зі мною діється щось не те, а Шейла знала. Люба Шейла.

— Я пережив щось на кшталт кризи минулого літа й осені, — зізнався я. — Можна сказати, духовну кризу.

Хоча це більше було схоже на психічну кризу. Коли людина починає вважати, що тільки приховування знання про жахливі світи потойбіччя мусить обслуговувати її здатність до перцепції, — це вже криза психіки.

Завжди практична Шейла сказала:

— Як добре, що не рак, Джонні. Цього я найбільше боялася.

Мила Шейла! Я розсміявся і обняв її.

Пізніше, коли ми вже підчищали все з тарілок (потягуючи егног), я спитав її, чи не пам’ятає вона, часом, з якого дива ми називали Бейл Роуд Брідж Мостом Невдах. Вона струснула головою й розсміялась.

— Це твій друг придумав. Той, за котрим я тоді так упадала.

— Чарлі Кін, — згадав я. — Я його не бачив бозна скільки часу. Хіба що по телевізору. Він просто якийсь Санджай Гупта.

Вона ляснула мене по руці.

— Заздрість не личить тобі, дорогенький. А було це, коли ми якось рибалили з того мосту — пам’ятаєш, отими нашими маленькими вудками? — і Чарлі перехилився через поруччя і промовив: «А знаєте, якщо якийсь невдаха звалиться звідси, він вельми вдало уб’ється». Нас ці його слова так розсмішили, ми тоді реготали мов навіжені. Невже ти не пам’ятаєш?

Тоді пригадав і я. Бейл Роуд Брідж з того дня став Мостом Невдах. І наш старий приятель Чарлі мав рацію. Річечка Бейл дуже мілка в тому місці. Це далі вона впадає в Андроскоггін (місце впадіння напевне видно з Акерманового поля, хоча я ніколи не придивлявся), а це вже глибша ріка. А Андроскоггін тече до моря. Світ перетікає в інший світ, еге ж? Кожний новий глибший за попередній; цей дизайнерський принцип видно по всій землі.

Повернулися Дон з Сетом, хлопці Шейли, — великий і малий, рясно припорошені снігом. Ми обійнялися всі вчотирьох, так по нью-ейджівському, а тоді я поїхав додому під різдвяні колядки з радіоприймача. Вперше за довгий час такий щасливий.

Гадаю, ці нотатки… цей щоденник… ця хроніка уникнення божевілля (либонь, ще кілька дюймів — і я б «завалився з мосту»)… тут мусить закінчитися.

Слава Богу і щасливого мені Різдва.

* * * * *

1 квітня 2008

День Дурня сьогодні, і цей дурень — я. Прокинувся посеред сну про Акерманове поле.

Уві сні небо було блакитне, ріка в долині синя, сніг вже підтанув, залишилось лише кілька білих смуг, крізь них пробилася свіжа зелена трава, і знову там стояло тільки сім каменів. Знову в їхньому колі з’явилася мряка. Поки ще лише мла, але вона поглибшає, якщо я не втручуся.

Вставши, я порахував книжки (шістдесят чотири, гарне число, парне, і ділиться аж до одиниці — зважаймо на це), а коли це не допомогло, я висипав каву на кухонний стіл і зробив діагональ. Так, уже краще — принаймні зараз, — але мені все одно треба їхати туди з «лікарським візитом». Годі-бо «справляти дрижаки».

Тому що все починається знову.

Сніг майже зійшов, надходить літнє сонцестояння (воно ще за обрієм, але наближається), і все почалося знову.

Я відчуваю.

Господи, допоможи, я почуваюся, мов той раковий пацієнт, який після періоду ремісії прокинувся вранці й під пахвою раптом намацав пухлину.

Я не можу цього робити.

Я мушу це робити.

* * * * *

[Пізніше]

На дорозі ще був сніг, але я нормально доїхав до А.П. Залишив машину на стоянці біля цвинтаря й пішов. Там дійсно було тільки сім каменів, як я й побачив уві сні. Подивився через видошукач фотоапарату. Знову вісім. Вісімка — це гарна доля, світ вберіг наглядач поля. Гарна оборудка.

Для світу!

Не вельми гарна для доктора Бонсейнта.

Від того, що цим доведеться перейматися знову, стогне, протестує мій мозок.

Господи, прошу, хай цього більше не трапиться.

* * * * *

6 квітня 2008

Сьогодні більше часу пішло на те, щоб з 7 зробити 8, і я розумів, що попереду мене чекає багато «віддаленої роботи», тобто — рахувати речі і робити діагоналі, — ні, це не розміщення речей, тут N. помилявся, це робота зі створення балансу. Символічна штука, як хлів і лайно при причасті.

Ох, як же я втомився. А сонцезшивання ще так нескоро. Воно набирається сили, а сонцестискання ще так нескоро. Краще б той N. помер раніше, ніж прийшов до мене на прийом. Егоїстичний байстрюк.

* * * * *

2 травня 2008