Коли впаде темрява - Страница 83

Проте, опинившись там, відчувши тиху потужність тієї місцини (навіть на початку цієї дороги, ще перед ланцюгом), я зрозумів, що вибір у мене надзвичайно простий: піднятися ґрунтівкою до Акерманового поля або розвернутися й піти по асфальту до моєї машини. І поїхати звідси геть. Забути про можливу книгу, забути про ще більш можливу статтю. Забути про N. і займатися своїм власним життям.

Проте. Проте...

Від’їхати геть може означати (я кажу тільки може), що в глибині душі, на якомусь рівні підсвідомості, де завжди живуть усі ті древні забобони (пліч-о-пліч із нав’язливими маніями), я сприйняв віру N. у те, що Акерманове поле — це тонке місце, захищене лише колом з каменів, і якщо я там з’явлюся, то можу знов активувати якісь жахливі процеси, якусь жахливу битву, якій, як вважав сам N., він покладе край власним самогубством (принаймні тимчасово). Це буде означати, що я сприйняв (там само, в глибині мене, де всі ми залишаємося однаковими, як ті мурашки, що вовтузяться у своєму підземному кишлі) ідею, ніби сам стану його наступним наглядачем. Що мене обрано.

І якщо я погоджуся з цією ідеєю…

— Моє життя невідворотно зміниться. — Це я промовив уголос. — Я ніколи не зможу дивитися на світ колишніми очима.

Відтак справа одразу набула серйозності. Іноді заносить, хіба ні? У такі місцини, де вибір перестає бути простим, а наслідки вибору неправильного варіанту стають серйозними. Ймовірно, загрозливими як не для життя, то для психіки.

Або… а якщо це ніякий не вибір? Якщо все це лише закамуфльовано під вибір?

Я відкинув цю думку і протиснувся повз один з кілків, на які було напнуто ланцюг. Мене називали ворожбитом і пацієнти, і мої (хочеться вірити, жартома) колеги, але я не мав бажання розглядати себе під цим кутом, дивитися в дзеркало під час гоління й думати: ось чоловік, що в критичний момент дослухався не до власного розуму, а підпав під вплив нав’язливих ідей свого покійного пацієнта.

Тут поперек дороги не лежали повалені дерева, але ближче до підніжжя пагорба я побачив кілька стовбурів — переважно то були берези й сосни — у рівчаку. Мабуть, вони попадали цього року і їх відтягли вбік, або минулого року, або позаминулого. Мені важко було про це судити. Я не розуміюся на лісозаготівлі.

Я почав підніматися і побачив, що ліс обабіч дороги рідшає, відкриваючи переді мною широкий простір гарячого літнього неба. Відчуття було, ніби я рухаюсь у голові N. Я зупинився на півдорозі до вершини пагорба, не тому, що захекався, а щоб спитати себе востаннє, чи насправді мені це потрібно. А тоді рушив далі.

Краще б мені було цього не робити.

Поле там було, і вид звідти на захід відкривався саме такий мальовничий, як розписував N., — справді захоплюючий. Навіть при тому, що сонце стояло високо і було жовтим, а не сідало червоною кулею за обрій. І камені там, звісно, були, десь ярдів за сорок нижче по схилу. І, авжеж, у їх розміщенні вгадувалось щось схоже на коло, хоча аж ніяк не те коло, яке можна побачити у тому ж Стоунхенджі. Я їх полічив. Їх, як і казав N., було вісім.

(Окрім тих випадків, коли він казав, що їх було сім.)

Трава всередині цього приблизного кола була негустою і якоюсь жовтуватою, порівняно з яскраво-зеленою травою вище колін на решті поля (воно тягнулося широко й далеко, гублячись серед мішанини дубів, ялин і беріз), проте аж ніяк не мертвою. Потім мою увагу привернула зграйка кущів сумаху. Теж не мертвого — мені так, принаймні, здалося, проте листя на тих кущах, замість зеленого з червоними прожилками, було чорним і безформним. Настільки неправильним, що аж важко було на нього дивитися. Це листя знущалося з того порядку, якого очікує око. Краще я просто не можу пояснити.

Я помітив ярдів за десять від того місця, де стояв, щось біле між тими кущами. Підійшов, і побачив там конверт, і одразу зрозумів, що його тут для мене залишив N. Якщо не в день свого самогубства, то незадовго перед тим. Мені раптом наче щось урвалося в шлунку. Ясне розуміння того, що, вирішивши прийти сюди (якщо це було моє рішення), я зробив неправильний вибір. Що я, безумовно, зробив неправильний вибір, попри те що мав стійку звичку покладатися не на інстинкти, а на свій інтелект.

Дурниці. Я розумію, що не варто навіть і думати про нісенітниці.

Звісно (це ж очевидно!), N. теж це розумів, а, поза тим, не припиняв думати про те саме. І, безсумнівно, рахував рушники, навіть готуючись до того, щоб…

Щоб упевнитися, що їх парна кількість.

Що за дурня?! Авжеж, розум уміє утнути дивні штуки. Тіні народжують обличчя.

Щоб конверт залишався сухим, його було обгорнуто прозорим пластиковим пакетиком. Напис на конверті було зроблено великими чіткими літерами: ДОКТОРУ ДЖОНОВІ БОНСЕЙНТУ.

Я дістав конверт з пакета, потім кинув погляд на камені, що стирчали нижче по схилу. Їх так само вісім. Авжеж, інакше й не може бути. Проте довкола не чулося ні голосу пташки, ані цвіркуна. День затамував подих. Кожна тінь наче вирізьблена. Тепер я розумів, що мав на увазі N., кажучи про відчуття закинутості в далеке минуле.

У конверті щось було; відчував його совання туди-сюди, і мої пальці знали вже, що там таке, раніше, ніж я відірвав край конверта і та річ сковзнула мені в долоню. Ключ.

А ще записка. Всього лише два слова. Вибачте, доку. І підпис, звісно, його ім’я. Без прізвища. Отже, разом три слова. Недобра цифра. У всякому разі, згідно з уявленням N.

Я поклав ключ до кишені й так стояв біля куща сумаху, який мав вигляд не куща сумаху, — чорне листя, гілки покручені, аж поки вони не почали скидатися на руни чи на літери…