Коли впаде темрява - Страница 80

Я багато думав про це минулої зими, коли мені велося гарно. Чи, принаймні, покращало. А тоді, у квітні цього року, знову все пішло навскоси. Я більше рахував, більше торкався і розміщував ледь не все, що було можливо, колами й діагоналями. Моя дочка — та, яка вчиться в тутешньому коледжі, — знову зробила зауваження щодо мого зовнішнього вигляду і явної нервозності. Вона спитала, чи це через розлучення з її матір’ю, і, коли я відповів, що ні, вона мені, схоже, не повірила. Вона спитала, чи не варто мені «звернутися до когось», і, бачить Бог, ось я тут.

У мене знову почалися нічні кошмари. Якось на початку травня я прокинувся у себе в спальні на підлозі від власного крику. Уві сні я бачив величезне сіро-чорне чудовисько з крилами, як у ґорґульї, зі шкірястою головою, як шолом. Воно стояло на руїнах Портленда, само заввишки щонайменше в милю, — я бачив згустки хмар, що пливли повз його облямовані металевими пластинами руки. І голосили, й корчилися люди, яких він стискав у своїх кігтястих кулаках. Я розумів, я знав: воно прорвалося сюди з-поміж кам’яних стовпів на Акермановому полі, воно перше й наймізерніше з погані, котра ще полізе з того, іншого світу, і в цьому винен я. Бо я знехтував своїми обов’язками.

Я тинявся по хаті, розміщав речі колами, а потім рахував їх, аби впевнитися, що в тих колах тільки парна кількість речей, і до мене дійшло, що ще не пізно, що воно тільки-тільки почало прокидатися.

[Я питаю його, що він має на увазі під «воно».]

Воно — це сила! Пам’ятаєте «Зоряні війни»? «Використовуй силу, Люк»?

[Він несамовито регоче.]

Хоча це той випадок, коли потрібно невикористання сили! Потрібно зупинити силу! Ув’язнити силу! Щось хаотичне, що рветься крізь те тонке місце — і крізь усі тонкі місця цього світу, так я гадаю. Іноді мені спадає на думку, що за тією силою стоїть сила-силенна зруйнованих всесвітів, розтягнутий на безкінечні еони ланцюг, немов відбитки монструозних стіп…

[Він каже щось пошепки, чого я не розбираю. Я прошу його повторити, але він хитає головою.]

Доку, дайте мені ваш блокнот. Я краще напишу. Якщо те, що я вам розповідаю, правда, а не вигадки мого задовбаного розуму, небезпечно промовляти вголос те ім’я.

[Він пише великими друкованими літерами КТГУН. Показує мені, а коли я киваю, рве аркуш на шматки, рахує ці шматки — гадаю, щоб пересвідчитися, що їх парна кількість, — а вже потім викидає їх до сміттєвого кошика, що стоїть біля кушетки.]

Ключ, той, що я отримав його поштою, зберігався в моєму домашньому сейфі. Я дістав його й поїхав до Моттона — через міст, повз цвинтар, угору по тій чортовій ґрунтовій дорозі. Я не розмірковував, бо це рішення не з тих, які треба обдумувати. Це все одно, якби ви, повернувшись додому і побачивши там пожежу, почали розмірковувати, чи варто засмикнути фіранки у вітальні. Отже — я просто взяв та й поїхав.

Але прихопив з собою камеру. Не завжди варто вірити власним очам.

З кошмару я підхопився десь о п’ятій, тож іще був ранній ранок, коли я приїхав на Акерманове поле. Андроскоггін був дуже красивий — немов довге срібне дзеркало, а не якась змія, з делікатними завитками туману, що здіймалися від його гладіні, а потім розливалися понад ним, ну, я не знаю, либонь, у термічному потоці чи щось таке. Ця стрічка туману точнісінько копіювала ріку з усіма її поворотами й звивами, отож і сама виглядала, немов якась примарна небесна річка.

На полі виросла нова трава, і кущі сумаху майже всі вже зеленіли, але я побачив дещо загрозливе. І тут не важливо, що з того потойбіччя існує тільки в моїй голові (а я цілком погоджуюсь, що, можливо, так і є), ця штука була реальною. Я зробив фотографії, і на них усе видно. Вони каламутнуваті, але на кількох можна побачити мутації в найближчих до каменів кущах сумаху. Листя не зелене, а чорне, і гілки покручені… їх ніби вигнуто у формі літер, і з тих літер складаються слова… авжеж… його ім’я.

[Він киває на сміттєвий кошик, куди перед тим укинув шматки подертого аркуша.]

У колі каменів чорніла темрява — їх, звісно, було лише сім, тому мене туди й погнало, — але очей там я не побачив. Слава Богу, приїхав вчасно. Там тільки морок безперестанку обертався, немов перекривляючи тиху красу того весняного ранку, немов зловтішаючись із тендітності нашого світу. Крізь нього виднівся Андроскоггін, але той морок — ледь не біблійний стовп — перетворював ріку на каламутно-сіру стрічку.

Я підняв камеру — вона тепер висіла в мене на паску, на шиї, гож навіть якби я її впустив, трава не змогла б її вхопити, — і подивився через видошукач. Вісім каменів. Опустив фотоапарат — і їх знову стало сім. Подивився через видошукач і побачив вісім. Знову опустив камеру, і тепер їх залишилося вісім. Проте цього було недостатньо, я це добре розумів. Я знав, що ще повинен зробити.

Примусити себе підійти до кола каменів було найтяжчим з усього. Скиглення трави, що терлась об манжети моїх штанів, мов голоси — низькі, захриплі, незгодні. Намагалися віднадити мене. Повітря почало набувати мертвотного присмаку. Сповнене канцерогенності, а то й чогось гіршого, бацил, котрих не існує в нашому світі. Шкіра на мені почала сіпатись, і майнула думка, по правді, я й тепер цього певен: якщо я зроблю крок між оцих двох каменів і вступлю в коло, плоть розплавленою рідиною стече з моїх кісток. Я відчував звідти пориви вітру, що вирував там у своїм приватнім циклоні. І я знав, що воно вже наблизилося. Оте, зі шкірясто-шоломною головою.

[Він знову киває на сміття в кошику.]