Коли впаде темрява - Страница 75

Я підійшов до найближчого каменя й зупинився. Це був один із п’ятифутових. Спершу мені здалося, що на ньому викарбовані обличчя — проте не людські, а обличчя звірів і монстрів, — але потім я трохи посунувся вбік і побачив, що це всього лише гра надвечірнього світла, котре згущувало тіні й робило їх на вигляд… ну, як будь-що. А втім, постоявши трохи на новому місці, я знову побачив обличчя. Деякі були на вигляд людськими, але не менш жахливими. Ні, більш жахливими насправді, бо людина завжди жахливіша, як ви гадаєте? Ми ж знаємо людей, ми розуміємо людей. Або так вважаємо. А ті обличчя виглядали так, ніби вони чи то кричать, чи сміються. Можливо, разом і те й інше.

Я гадав, що це тиша крутить-вертить моєю уявою, і самотність, і простір — переді мною розлігся добрячий шмат світу. Здавалося, сам час затамував подих. Ніби все, що там є, залишиться таким самим навічно, червоне сонце над обрієм за сорок хвилин до заходу і та вицвіла прозорість у повітрі. Я гадав, що всі ці речі змушують мене бачити обличчя там, де нема нічого, окрім випадкових рисок. Тепер я думаю по-іншому, але вже пізно.

Я зробив кілька знімків. Здається, п’ять. Погане число, але тоді я ще цього не знав. Відступив далі, бо волів захопити в кадр усі сім каменів, але, прицілившись, побачив, що їх там насправді вісім, вишикувалися нерівним колом. Схоже було на те (коли уважно дивишся, то й бачиш), що ці камені — частина якогось геологічного пласта, котрий вигулькнув з-під землі багато епох тому, або, може, його вимило дощами й повенями не так давно (поле мало явний ухил, тож, думаю, останнє було цілком імовірним), але водночас вони виглядали спланованими, як камені в друїдських колах. Хоча на них не було ніяких візерунків. Окрім тих, що залишила негода. Я кажу так, бо знаю, бо повернувся туди вдень і пересвідчився. Тріщинки й зморшки, як годиться на каменях. І не більше того.

Я зробив ще чотири світлини — загалом вийшло дев’ять, теж погана цифра, хоча трішки краща за п’ять, — а коли опустив камеру й поглянув знову неозброєним оком, я побачив обличчя, вони корчили гримаси, шкірилися й шварґотіли. Деякі людські, деякі звірині. І я нарахував сім каменів.

Та коли знову подивився крізь видошукач, їх було вісім.

Думки змішались у голові, стало лячно. Захотілося забратися звідти до настання повної темряви — геть з цього поля, їхати по дорозі №117, і щоб з радіо голосно ревів рок-н-рол. Але я не міг просто взяти та й піти. Щось в глибині мене — на тій глибині, де живуть інстинкти, котрі підказують нам робити вдих і випускати повітря, — наполягало на цьому. Я відчував, що, якщо зараз піду, скоїться щось жахливе, і, можливо, не тільки зі мною. Мене знову накрило тим відчуттям розрідженості, нібито саме в цьому конкретно місці світ став крихким і однієї людини вистачить, щоб сотворити якийсь неймовірний катаклізм. Якщо ця особистість не буде поводитися дуже й дуже обережно.

От тоді-то й почалося це моє СНС-лайно. Я переходив від каменя до каменя, торкаючись кожного, рахуючи кожний, відзначаючи, де який з них стоїть. Я волів опинитися звідти подалі — відчайдушно цього хотів, — хотів, але не припиняв рахувати. Бо мусив. Якимсь чином я знав, що мушу не припиняти дихати, якщо хочу залишитися живим. До того місця, звідки почав, я повернувся мокрий від поту, роси й туману, мене тіпало. Тому що торкатися каменів… було негарно. Це збурювало… домисли. І викликало видіння. Гидкі. Наприклад, як я рубаю сокирою свою колишню дружину і сміюся, а вона кричить, затуляючись від ударів скривавленими руками.

Але їх там було вісім. Вісім каменів на Акермановому полі. Гарна цифра. Безпечна цифра. Я знав це. І вже не мало значення, дивлюся я на них крізь видошукач камери або просто голими очима; після того як я їх торкнувся, вони зафіксувалися. Темнішало, над обрієм сиділа вже лиш половинка сонця (я, либонь, хвилин двадцять ходив цим нерівним колом, діаметром ярдів сорок), але ще було доволі видно — повітря там було напрочуд чистим. Мене ще не відпустив переляк — щось там було таке непевне, про це там усе просто волало, відсутність пташиних голосів волала про це, — але разом з тим я відчув полегшення. Непевність я, принаймні почасти, виправив, торкнувшись каменів… і тим, що знову подивився на них. Зафіксувавши кожний на його місці у себе в пам’яті. Це виявилось не менш важливим за доторки.

[Пауза на роздуми.]

Ні, це було важливішим. Бо саме те, яким ми бачимо цей світ, утримує приховану під цим світом темряву на своєму місці.

Утримує її від того, щоб не просочилася крізь шпарини, не поглинула нас. Гадаю, кожен з нас про це знає, в глибині душі. Отже, я пішов і майже дійшов до машини — мабуть, я вже навіть торкнувся її дверцят, — аж тут щось змусило мене озирнутися. І от тоді я побачив.

[Він надовго замовкає. Я помічаю, як він тремтить. Його проймає піт. Піт блищить у нього на лобі, мов роса.]

Там виднілося щось між каменів. Усередині того камінного кола, створеного випадково або з чиєїсь примхи. Воно було чорне, як небо на східному обрії, і зелене, як трава. Воно оберталося дуже повільно, але не відриваючи від мене своїх очей. Воно мало очі. Бліді рожеві очиці. Я розумів — раціональна частка мого мозку розуміла, — що я бачу лише відблиск світла на небі, але в той же час я знав, що там є щось інше. Воно використовує те небесне світло. Використовує вечірню зорю, щоб дивитися крізь неї, і дивиться воно на мене.

[Він знову починає плакати. Я не пропоную йому «Клінекс», бо не хочу порушувати чари. Хоча я не певен, що взагалі зміг би запропонувати йому серветки, бо він і мене причарував. Те, що він описує, — навіяна маячня, і в глибині душі він сам це розуміє — «тіні, як обличчя» і тому подібне, — проте потужна маячня розповсюджується, як вірусна інфекція з чханням.]