Коли впаде темрява - Страница 67

Поза тим, вона не вірить, що він завжди противитиметься поклику свого природного середовища. Десь ближче до тридцяти п’яти або біля цього віку, гадає вона, весь його теперішній ентузіазм щодо вилизування її інтимних місць ущухне і його значно більше цікавитиме колекціонування монет. Або реставрація старих колоніальних крісел-гойдалок, чим займається його батько — гм! — у каретному сараї.

Вона повільно йде величезною галявиною — цілий акр зеленої трави, — вдивляючись у іграшкові хмарочоси міста, що майорять ген-ген далеко звідси. Натомість зовсім поряд лунають гукання й сплески води в басейні. У будинку батько та мати Брюса і бабуся разом з найближчими друзями відзначатимуть день закінчення середньої школи своїм єдиним синочком по-своєму, формальним чаюванням. А підлітки сьогодні ввечері утнуть вечірку й розважатимуться в більш порядний спосіб. Де буде заковтнуто чимало алкоголю та не один десяток Х-пігулок. З великих гучномовців гатитиме клубна музика. Ніхто не ввімкне кантрі, музику, на якій виростала Джаніс, та нічого, вона сама знає, де її шукати.

На її випускний день гулянка буде без викрутасів, либонь у ресторані тітки Кей, і, звісно, здобувати подальшу освіту вона піде до скромнішого, не аж з такими багатющими традиціями, закладу, але вона планує піти далі, ніж, як їй здається, Брюсові може намаритись навіть уві сні. Вона стане журналісткою. Почне з університетської газети, а там подивиться, куди її далі винесе. Переступати зі щабля на новий щабель, ось як це треба робити. У цій драбині доста щаблів. Вона має талант користуватися власного зовнішністю й недемонстративною впевненістю в собі. Поки ще вона не знає його потужності, але з’ясує це. А ще існує удача. Так-так. Їй вистачає клепки не покладатися на везіння, але вона достатньо розумна, щоб знати, що удача зазвичай сприяє молодим.

Вона вже підійшла до брукованого патіо й озирається на простір галявини, в кінці якої лежить подвійний тенісний корт. Усе тут таке велике, таке багате, таке особливе, але їй вистачає мудрості не забувати, що їй лише вісімнадцять. Прийде час, коли все це може здатися їй цілком ординарним, навіть з погляду пам’яті. Нікчемним. Саме це чуття перспективи примирює її з тим фактом, що зараз вона усього лише Джаніс-Як-Там-Її, з якогось містечка, теперішня подружка Брюса. Тобто Бадді, з його вузьким лицем і хистким талантом зненацька її розсмішити. Він ніколи не ставився до неї зверхньо, бо напевне розуміє: якщо тільки-но спробує, вона його одразу кине.

Можна піти до басейну просто через будинок, через кімнату для перевдягання в його дальньому кінці, але спершу вона обертається трохи ліворуч, ще раз поглянути крізь милі й милі блакиті на далеке місто. Вона встигає загадати: Одного дня це місто може стати моїм, я називатиму його домом, — аж раптом там зблискує гігантська іскра так, ніби якийсь Бог у глибині тієї машинерії креснув запальничкою.

Вона кліпає очима, засліплена сяйвом, що спершу здається їй щільним спалахом самотньої блискавки. Однак весь південний небокрай беззвучно займається моторошною червінню. Безформне криваве сяйво ковтає будівлі. На мить вони знову з’являються, але подібні до привидів, ніби зняті розфокусованим об’єктивом. За секунду чи за якусь частку секунди вони зникають назавжди, і червінь починає розкручуватися вгору тисячами палаючих кінострічок. І тиша, тиша.

На патіо з’являється Брюсова мати й стає поряд із нею, прикривши очі дашком долоні. На ній нова синя сукня. Сукня для чайної церемонії. Їхні з Джаніс плечі торкаються, вони удвох дивляться на зростання малинового гриба, що поїдає небесну синяву. З його круглих боків звивається дим — темно-пурпурний у сонячному світлі — і знову втягується всередину. Сяйво цієї вогняної кулі таке червоне, що важко дивитися, але Джаніс не може відвести очей. По щоках їй течуть широкі гарячі патьоки, але вона не може відвернутися.

— Що це? — питає Брюсова мати. — Якщо то якась реклама, це несмак!

— Це бомба, — каже Джаніс. Голос її звучить ніби звідкілясь деінде. Либонь, транслюється напряму з Гартфорда. Тепер червоний гриб набухає чорними пухирями, химерно змінюючи власні обриси — ось щойно там був кіт, потім собака, а тепер там Бобо Демонічний Клоун, — з відстані милі й милі він корчить гримаси над тим місцем, де щойно був Нью-Йорк, а тепер плавильна піч. — Це атомний вибух. До того ж потужний. Це вам не якась саморобна бомба в рюкзаку чи…

Лясь! Жаром їй обсипає щоку знизу вгору і згори вниз, тече з обох очей, голова її похитнулася. Це Брюсова мати дала їй ляпаса. З усієї сили.

— Не смій навіть жартома такого казати! — наказує Брюсова матір. — У цьому нема нічого кумедного!

Уже й інші люди приєдналися до них на патіо, але вони виглядають не більш як тіні. Чи то зір у Джаніс притлумило яскравістю того вогню, чи хмара затулила сонце. Мабуть, усе разом.

— Це вельми… поганий… СМАК!

Кожне слово підноситься вище. Смак — вона вже проверещала.

Хтось каже: Це мусить бути якийсь спецефект, бо інакше б ми почули…

І тут їх досягає звук. Ніби величезний валун котиться кам’яною ущелиною.

Від нього дзеленчать вікна на південній стіні будинку, і ескадрильї птахів здіймаються вгору з дерев. Цей звук заповнює собою день. Він — мов безкінечний надзвуковий удар. Джаніс бачить Брюсову бабцю, як та повільно йде, затиснувши долонями собі вуха, по доріжці в бік гаражу на кілька автомобілів. Вона йде, опустивши голову, згорблена, з відстовбурченим гузном, немов розжалувана чаклунка вирушає в довге вигнання. Щось звисає в неї ззаду на сукні, метляючись із боку в бік, і Джаніс не дивується, розгледівши (залишками свого зору) бабусин слуховий пристрій.