Коли впаде темрява - Страница 50

Треба це діло припиняти, подумав Сіфкіц, а потім: завтра. Мабуть, уже завтра.

Із цими думками він виліз на сідло й почав крутити педалі. Він чув, як у лісі, що обступив його з усіх боків, вмощувалися на ніч птахи.

V. Для початку згодиться викрутка

І наступні п’ять чи шість днів поїздки Сіфкіца на велотренажері (і трьохшвидкісному велику з його дитинства) видавалися йому чудовими й водночас жахливими. Чудовими, бо він ніколи не почувався краще, тіло було в суперовому стані для чоловіка його віку, і він це розумів. Професійні спортсмени, вважав він, у кращій формі, але, якими б вони не почувалися щасливими від ідеальної роботи свого організму, в тридцять вісім уже наближаються до кінця своєї кар’єри, і згадка про це неодмінно отруює всю радість. А з іншого боку, Сіфкіц зможе творити комерційне мистецтво ще років сорок, якщо це йому не набридне. Хай йому чорт, навіть п’ятдесят. Ще цілих п’ять нових поколінь футболістів і чотири покоління бейсболістів з’являться і щезнуть, поки він мирно стоятиме біля свого мольберта, малюючи обкладинки для книжок, автомобільні продукти чи П’ять Нових Логотипів для Пепсі-Коли.

Втім…

Утім, це не той фінал, на який люди, знайомі з подібними історіями, могли б сподіватися, еге ж? І не той фінал, якого очікував він сам.

Відчуття переслідування сильнішало з кожною поїздкою, особливо після того, як він прибрав останній аркуш план-карти штату Нью-Йорк, а натомість прикріпив перший аркуш з топографічного атласу Канади. Синьою ручкою (тією ж, якою намалював ЧОЛОВІКА З РУШНИЦЕЮ) він накреслив продовження Геркимерського шляху на територію, де перед тим не було позначено ніяких доріг, не забувши про звивини. Тепер він крутив педалі швидше, озирався через плече частіше і завершував поїздки весь спітнілий і спочатку такий втомлений, що несила було злізти з велотренажера й вимкнути тріскучий будильник.

Оце його озирання через плече — теж було цікавим. Спочатку, озирнувшись, він міг бачити лише підвальний альков і прохід, що вів до більших приміщень з безладним лабіринтом людських комірок. Він бачив біля дверей ящик від помаранчів, а на ньому свій будильник, що відлічував хвилини між четвертою й шостою. Потім усе оповилося якимсь рудуватим серпанком, а тоді розвиднілось, і Сіфкіц побачив позад себе дорогу, і обабіч неї яскраві осінні дерева (тільки вже не такі пломенисті в залягаючих сутінках), і потемніле червоне небо вгорі. Пізніше, оглядаючись назад, він взагалі перестав бачити підвал, ані риски. Лише дорогу, що веде на Геркимер, а звідти на Покіпсі.

Він прекрасно знав, що очікує побачити, озираючись через плече, — фари.

Фари фургона «Додж Рем», що належав Фреді, якщо вам ще потрібне якесь уточнення. Бо в Берковіца та його бригади розгубленість і обурення змінилися гнівом. Самогубство Карлоса довело їх до краю. Вони вважали його винним, і вони його наздоганяли. А коли вони його впіймають, тоді…

Що? Що тоді?

Вб’ють мене, думав він, похмуро натискаючи на педалі в сутінках. Нема чого маніжитися. Доженуть мене і вб’ють. Я зараз у таких нетрях, жодного містечка на цій мапі, чи бодай села. Я можу кричати, доки не лусну, і ніхто мене не почує окрім Баррі-Ведмедя, Деббі-Голубки та Руді-Єнота. Отже, якщо побачу позаду фари (або почую звук двигуна, бо Фредді може їхати й з вимкнутими фарами), найкраще, що можна зробити, — це мерщій повертатися в СоХо, задзвонить будильник чи ні. І взагалі, це мені треба було цілком втратити глузд, щоб тут опинитись.

Але тепер він повертався вже не так легко. Іноді дзвінок відторохтить, а «Рейлі» ще секунд зо тридцять залишається старим велосипедом, і дорога попереду не обертається нагромадженням кольорових плям на цементі, а продовжує бути дорогою, та й сам будильник почав звучати начебто звіддалік і вельми лагідно. Він гадав, що врешті-решт чутиме його, як дзижчання реактивного літака високо над головою, якогось «Боїнга-767», можливо, компанії «Амерікен Ерлайнз», що злетів в аеропорту Кеннеді і взяв курс на Північний полюс, щоб дістатися іншого кінця світу.

Він взяв собі за звичку зупинитися, міцно зажмуритися, а потім різко розплющити очі. Це допомагало, але він боявся, що довго цей трюк діяти не буде. А тоді що? Голодна ніч посеред лісу з милуванням повним, схожим на полуду, місяцем?

Ні, вони спіймають його раніше, вважав. Питання тільки в тому, чи не хочеться йому самому, щоб це трапилося. Неймовірно, але в глибині душі він трішки цього бажав. Трішки гнівався на них. Трішечки хотів би здибатися з Берковіцем та рештками його бригади і спитати їх: а що, по-вашому, я мав би робити? Продовжувати пливти за течією, жерти хрусткі пончики «Кріспі», не звертати уваги на вимоїни й забиті дренажні стоки? Ви такого від мене чекали?

Але звучав у його душі й інший голос, котрий промовляв, що така конфронтація була б справдешнім божевіллям. Він у прекрасній формі, це так, але все одно це буде балачка трьох проти одного і хто може поручитися, що місіс Мартинес не позичила хлопцям рушницю свого чоловіка, напутила їх, сказавши: їдьте, спіймайте того сучого сина і провчіть його за мене й моїх дівчаток?

У Сіфкіца був колись приятель, який у вісімдесятих серйозно запав на кокаїн, і він пам’ятав, як той друг розказував йому, що перше, що треба зробити, — це викинути наркотики з хати. Звісно, завжди можна купити дозу, це лайно тепер повсюди, на кожнім розі, але тримати наркотики там, де ти в будь-який момент можеш їх узяти, якщо раптом зірвешся, — неприпустимо. Тож він зібрав докупи всі свої запаси і спустив в унітаз. А коли їх змило, виніс на сміття й свої роботи. На цьому його проблеми не скінчилися, розповідав він, але це стало початком їхнього кінця.