Коли впаде темрява - Страница 44

Якби його спитали про улюблений твір, він, мабуть, не зрозумів би, про що йдеться. Та якщо наполягти, то, либонь, сказав би, що це молода білява жінка, що біжить по траві, яку він намалював для прального засобу для тканин з пом’якшувальним ефектом, але й це не було б правдою, просто принагідною відповіддю, щоб зняти питання. По правді, він не був художником, який мав (чи потребував мати) улюблені речі. Минуло багато часу відтоді, як він брав до рук пензля, щоб намалювати щось окрім того, що хтось йому замовив намалювати, зазвичай по детально розписаному в рекламній агенції сюжету або по фотографії (як було у випадку з жінкою, яка біжить по траві, вочевидь радіючи тому, що сукня не липне, бо їй нарешті пощастило перемогти статичну електрику).

Але якщо натхнення відвідує найкращих з нас — Пікассо, Ван Гогів, Сальвадорів Далі, — так само беззаперечно воно мусить відвідувати й решту людей, хоча б раз чи два за життя. Додому Сіфкіц поїхав автобусом (після коледжу машини він собі більше не заводив), він сидів біля вікна й роздивлявся на вулицю (складений навпіл аркуш з результатами обстеження лежав у нього у внутрішній кишені), знову й знову звертаючи увагу на різноманітних робітників і будівельні бригади, повз які віз його автобус: хлопці в касках снували на будівельних майданчиках, хтось із відром, дехто з дошками на плечах; хлопці з компанії «Консолідейтед Едісон» стирчали по пояс чи по шию з люків, обгороджених жовтими стрічками, вздовж яких йшли друковані літери РОБОЧА ЗОНА; троє роботяг зводили риштаки перед вітриною універмагу, а четвертий балакав по мобільному.

Потрохи він усвідомив, що в голові у нього намалювалася картина, яка вимагала для себе місця у світі. Опинившись у СоХо, у своєму лофті, що слугував йому водночас домом і студією, він пройшов просто до маленького кутка, куди лилося горішнє світло, навіть не підібравши пошту з підлоги. Просто скинув на неї піджак.

Він кинув погляд на кілька чистих підрамників, що тулилися в кутку, і забракував їх. Натомість вибрав шматок простого білого картону і взявся працювати вугільним олівцем. Упродовж наступної години двічі дзвонив телефон. Обидва рази з дзвінками впорався автовідповідач.

Він то повертався до роботи з цією картиною, то кидав її. Але повертався з завзяттям, особливо коли з плином часу зрозумів, яка вона гарна, а тоді (через десять днів), відчувши, що це нормально, переніс її з картону на полотно: чотири фути завширшки і три фути заввишки. Це була найбільшого розміру річ, яку він взявся писати за останні десять років.

Картина зображала чотирьох чоловіків — роботяг у джинсах, грубих куртках та величезних робочих чоботях, — які стоять на узбіччі якоїсь не міської дороги, котра лишень виринула з лісової гущавини (він передав гущавину високих дерев зеленими плямами й сірими штрихами, працюючи у швидкій, різкій, енергійній манері). У двох чоловіків були лопати, в одного по відру в кожній руці, четвертий якраз зсував собі на потилицю картуза тим жестом, що ідеально передавав втому кінця робочого дня і зростаюче розуміння того, що цю роботу ніколи не буде перероблено, — тобто те, що роботи, яку треба зробити, завжди наприкінці виявляється більше, ніж було на початку. Цей четвертий чоловік у заношеному, старому — з тих, що їх роздають задарма, — картузі з написом над козирком ЛІПІД, був бригадиром. Він саме балакав по телефону зі своєю дружиною: Їду додому, золотко, ні, нікуди не підемо, сьогодні не хочу, дуже втомлений, а завтра треба рано починати. Хлопці бухтіли проти цього, але я їх поставив на місце. Сіфкіц не розумів, звідки він усе це знає, але він знав. Так само як знав, що чоловіка з відрами звуть Фреді й це йому належить фургон, яким вони приїхали. Машина стояла за межами картини справа, видно було тільки верхівку її тіні. В одного з тих хлопців з лопатами, Карлоса, була хвора спина, і він ходив на сеанси до хіропрактика.

Яку саме роботу роблять ці дядьки, на картині не було видно, вона містилася неподалік за лівим краєм, але добре видно було, які вони всі втомлені. Сіфкіц завжди приділяв велику увагу деталям (те сіро-зелене шумовиння лісу не було характерним для нього), і глядач у кожній рисці облич цих роботяг бачив, наскільки вони виснажені. Це читалося навіть з комірців їхніх потемнілих від поту сорочок.

Небо над ними було якогось ненатурально помаранчевого кольору.

Атож, він знав, що зображено на цій картині, і чудово розумів, що означає збочене небо. Це був кінець робочої зміни тієї бригади, про яку йому наговорив лікар. У реальному світі, під природним небом, Річард Сіфкіц, їхній працедавець, щойно повечеряв перед сном (здається, з’їв шмат пирога або заздалегідь припасеного «Кріспі Кріму») і поклав голову на подушку. Це означало, що вони врешті вільні й можуть уже йти додому. А чи їстимуть вони щось? Авжеж, але не так багато, як він. Вони занадто втомлені, щоб наїдатися, це було написано на їх обличчях. Замість того щоб заправлятися щедрими обідами, вони, ці працівники «Ліпід Компані», позадирають ноги, щоб трохи повтикати у телевізор. Можливо, поснуть перед своїми екранами, щоб прокинутися за пару годин, коли всі регулярні передачі вже закінчаться, а в ефірі перед захопленою студійною аудиторією демонструватиме свій черговий винахід Рон Попіл. Клацнуть дистанційні пульти, телевізори буде вимкнуто, і вони поплентаються до своїх ліжок, по дорозі безсило скидаючи з себе одяг.

Усе це в картині було присутнє, хоча нічого з цього на картині не було. Вона не стала для Сіфкіца нав’язливою ідеєю, не витіснила все інше з його життя, але він розумів — щось нове з’явилося з нею в його житті, щось гарне. Він не уявляв собі, що далі робити з такою картиною, коли її буде завершено, та й не переймався цим. Наразі йому просто подобалося, вставши уранці, дивитися на неї одним примруженим оком, чухаючи собі дупу й виколупуючи зі щілини між сідницями застряглі туди жмуттям сімейні труси. Він гадав, що по закінченні мусить дати картині назву. Отож перебирав і відкидав варіанти: «Кінець роботи», «Хлопці пошабашили», «Берковіц пошабашив». Берковіц був босом, бригадиром, це той, що з мобільником «Моторола», у картузі з написом «ЛІПІД». Жодна з цих назв не годилася, ну й гаразд. Він впізнає правильну назву картини, коли та нарешті спливе йому на думку. В голові тоді мусить прозвучати «дзеньк». А поки що поспішати нікуди. Він навіть не був упевнений, що картина має якесь значення. Малюючи її, він схуднув на п’ятнадцять фунтів. Ось це, либонь, тільки й має значення.