Коли впаде темрява - Страница 132

132

Кертіс прудко вискочив з ванни, свідомий того, з якою легкістю він рухається. Мазефакеру більше ніколи з ним не зрівнятись. У шафці, що висіла під піддашком біля дверей з патіо в дім, лежали свіжі рушники. Кертіс дістав один і почав витиратися.

— Ось іще що. Можеш зателефонувати до поліції та розповісти їм, що я намагався тебе втопити у твоїй же ванні, але, якщо ти це зробиш, спливе також і все інше. Решту своїх днів ти проведеш, відбиваючись від кримінального позову, на додачу до всіх інших. А якщо поводитимешся тихо, ми квити. Перевели одометр на нуль. Тільки — ось це обов’язково — я спостерігатиму, як ти зогниваєш. Настане день, коли ти смердітимеш, як той сортир, у якому ти мене замкнув. Коли всі навкруги чутимуть твій сморід і ти сам його чутимеш.

— Я вб’ю себе ще до того, — прохрипів Грюндвальд.

Кертіс знову одягнув комбінезон. Чомусь він йому подобався.

Схоже, в ньому чудово сидіти в затишному кабінетику, де комп’ютер назирає за біржовими курсами. Треба буде поїхати у «Таргет», прикупити собі півдюжини комбінезонів. Собі новому, неформальному Кертісу Джонсону, хлопцю, що носить комбінезони.

Застібаючи другу шлейку він застиг.

— Авжеж, ти можеш це зробити. Ти маєш свій той пістолет — як ти його там називав? — а, «Хардболлер». — Він застібнув пряжку, а тоді нахилився до Грюндвальда, котрий усе ще мок у своїй гарячій ванні, перелякано звідти поглядаючи. — Мені годиться й такий варіант. Можливо, в тебе вистачить на це сміливості, хоча коли дійде безпосередньо до справи… може, й ні. У будь-якому випадку, я з цікавістю прислухатимуся: а раптом почую «бабах»?

Тут він уже полишив Грюжвальда, але не тим шляхом, яким прийшов.

Назад він пішов по дорозі. Повернувши вліво, він потрапив би додому, але він повернув направо, в бік пляжу. Вперше після смерті Бетсі йому захотілося подивитися звідти на вечірню зорю.

* * * * *

Через два дні сидячи біля комп’ютера (з особливим інтересом він назирав за акціями «Дженерел Електрик»), Кертіс почув гучне «бах», що долетіло від сусідської садиби. Музика в нього буда якраз вимкнена, тож цей звук напрочуд виразно прокотився вологим, ледь не липневим повітрям. Він не залишився сидіти, де сидів, тільки трохи нахилив, дослуховуючись, голову. Далі було тихо.

«Ми, відьмаки, знаємо, що робимо», — подумав він.

До нього в кабінет, тримаючи в одній руці рушник для посуду, поспішно ввійшла місіс Вілсон.

— Там нібито, прозвучав постріл!

— Скоріш за все, це просто вихлоп якогось авта, — промовив він, посміхаючись. Він тепер часто посміхався після того як пережив ту пригоду в Дерків Гров. Він гадав, що ця посмішка не зовсім така, яка йому вдавалася за часів Бетсі, але краще вже хоч яка, ніж ніякої. Невже не ясно?

Місіс Вілсон дивилася на нього з сумнівом в очах.

— Але ж … мені здалося. — Вона одвернулася, щоб піти.

— Місіс Вілсон?

Вона знову обернулася до нього.

— Ви не покинете мене, якщо я заведу собі нову собаку? Цуценя?

— Я? Через цуценя? Потрібно щось серйозніше за цуцика, щоб мене здихатися.

— Але ж, знаєте, вони люблять усе гризти. І не завжди… — Тут він на хвильку замовк, немов побачив перед очима ту гидотну темряву туалетного баку. Нижній світ.

Тим часом місіс Вілсон не зводила з нього цікавих очей.

— Вони не завжди користуються туалетом, — закінчив він.

— Коли їх навчити, вони ходять, куди потрібно, — відповіла вона. — Особливо в нашому теплому кліматі. А вам дійсно потрібний друг, містере Джонсон. Я трохи… якщо по правді. Я трохи хвилююся через вас.

Він кивнув.

— Еге ж, я побував таки в лайні. — Він розсміявся, помітив її здивований погляд і примусив себе заспокоїтися. — Вибачте.

Вона махнула на нього рушником, показала, що прощає.

— Цього разу не чистопородного собаку. Гадаю, треба мені з’їздити до притулку тварин у Вінісі. Туди приносять різних. Їх ще називають врятованими собаками.

— Це було б вельми гарно, — сказала вона. — Чекатиму на тупотіння маленьких лапок.

— Добре.

— Ви й справді гадаєте, що то був звук автомобільного вихлопу?

Кертіс відкинувся на спинку стільця, зробивши вигляд, ніби він розмірковує.

— Ймовірно… але ось що, знаєте, наш сусід, містер Грюнвальд, він дуже хворий. — Він понизив голос до таємничого шепоту. — В нього рак.

— О Боже! — вигукнула місіс Вілсон.

Кертіс кивнув.

— Але ж ви не дуякмаєте, що він міг?..

Мерехтіння цифр у нього на екрані заступив скрінсейвер: аерофотографії і види пляжів, усі — знімки Черепахового острова. Кертіс підвівся, підійшов до місіс Вілсон і взяв у неї з рук кухонний рушник.

Нотатки до заходу сонця

Згідно з одним із напрямків наукової думки, подібні нотатки в найкращому випадку непотрібні, а в найгіршому — підозрілі. Аргументом є те, що коли якісь оповідки потребують роз’яснень, значить, це не вельми гарні оповідки. Я загалом згоден з такою думкою, тому цей невеличкий додаток вміщено наприкінці книжки (це також зроблено для того, щоб уникнути дратівливих звинувачень у «спойлерстві» — псуванні насолоди від читання, котрі походять зазвичай якраз від зіпсованих людей). Насправді ж причина появи цих нотаток у тому, що багатьом читачам такі речі подобаються. Вони бажають знати, що спонукало до написання тієї чи іншої історії або про що думав автор, коли її писав. Ваш автор не завжди сам знає відповіді на ці запитання, але він може запропонувати кілька принагідних думок, котрі можуть виявитись для когось цікавими.

«Вілла». Можливо, й не найкраще з оповідань у цій книжці, але я його дуже люблю, бо через нього ввійшов до нового періоду в своєму творчому житті — принаймні це стосується писання коротких оповідань. Більшість з тих, що вміщені в цій книзі, були написані вже після «Вілли», і за доволі короткий період часу (неповні два роки). А щодо самого оповідання… чи не найкращою з властивостей фантазії є та, яка дозволяє письменникам міркувати з приводу того, що може (або не може) трапитися з нами після того, як ми переступимо поріг смерті. У книжці «Коли впаде темрява» є два оповідання такого типу (друге — це «Нью-Йорк Таймз за пільговими знижками»). Я виховувався в цілком традиційній сім’ї методистів і, хоча давно відійшов від церковної організації з більшістю її жорстко фіксованих правил, тримаюся головної ідеї, котра полягає в тому, що ми в той чи інший спосіб живемо й після смерті. Мені важко повірити, буцімто такі складні, а часом і дивовижні істоти врешті просто стають непотребом, викидаються, мов сміття, на узбіччя. (Можливо, я просто не хочу в таке повірити.) Тож на що може бути схоже те, інше життя, а втім… я просто дочекаюся й побачу сам. А наразі, мені здається, там ми відчуваємо розгубленість і небажання прийняти наш новий стан. Найбільшу надію я маю на те, що кохання переживає навіть смерть (так, я романтик, можете подати на мене до клятущого суду). А якщо так, то кохання там, можливо, теж спантеличене… і трішечки журливе. Коли на мене спадають одночасно почуття кохання й смутку, я вмикаю кантрі-музику. Слухаю Джорджа Стрейта, «ВК549», Марті Стюарта… ну й «Дірейлерз». Звісно, саме вони грають у цьому оповіданні і, хочеться вірити, гратимуть ще дуже довго.

132