— Вибачайте, помилилися поверхом, — відповів екс-морпех.
За кілька хвилин, уже на сходах шпиталю, він спитав:
— Гадаю, ви знайдете зворотній шлях?
— Авжеж, — відповів я. — Мені ж треба, щоб лікар призначив мені час наступного візиту.
— Так, гадаю, вам варто його відвідати.
— Ми побачимося знову?
— Так, — відповів він і рушив у бік шпитальної автостоянки. Не озираючись.
Знову він прийшов у 1987 році, коли Рут була на ринку, а я підстригав траву, сподіваючись, що тупий кілок у мене в потилиці — це не початок нападу мігрені, й розуміючи, що воно таки так. Після хлопчика в «Цілющому гаї» я став об’єктом їхньої уваги. Але зовсім не про нього я думав, лежачи у темряві з мокрою ганчіркою на очах. Думав я про ту маленьку дівчинку. Того разу ми пішли до шпиталю Святого Юди до однієї жінки. Коли я її поцілував, вона поклала мою руку собі на ліву грудь. Єдину, бо іншу лікарі їй уже ампутували.
— Я люблю вас, містере, — промовила вона крізь сльози. Я не знав, що сказати. Колишній морський піхотинець стояв у дверях, ноги на ширині плечей, руки за спиною. Парадний хлопець.
Минули роки, перш ніж він з’явився знову — в середині грудня 1997-го.
Той раз був останнім. На той час моєю проблемою став артрит, та й зараз він залишається зі мною. Наїжачене волосся на квадратній голові морпеха взялося вже сивиною, і від кутиків його рота вже простягнулися вниз глибокі борозни, від чого він став трохи схожим на ляльку-черевомовця. Він привіз мене до в’їзду на трасу І-95 на північній околиці міста, де трапилась аварія. Фургон зіштовхнувся з «Фордом Ескорт», котрий постраждав найбільше. Медики вже поклали на ноші його водія, чоловіка середнього віку. Одягненого в якусь уніформу водія фургона допитувала поліція, його трусило, хоча він залишився неушкодженим.
Санітари вже захряснули двері своєї машини. Екс-морпех підштовхнув мене:
— Давай, воруши сракою.
Я разом зі своєю немолодою сракою кинувся до задніх дверей санітарної машини. Морпех загукав:
— Гей-гей! Он там, то часом не ваш хтось свій браслет загубив?
Санітари обернулись подивитись; один з них і один з тих носіїв, що допитували водія фургону, пішли подивитись туди, де показував морпех. Я відчинив задні двері санітарного фургона і поповз усередину, до голови пораненого. Та зачепився об щось батьківським кишеньковим годинником, який носив завжди відтоді, як він подарував його мені колись на весілля. Його тоненький золотий ланцюжок було прикріплено до одного з тренчиків на поясі моїх штанів. Часу на делікатності не було, я його просто відірвав.
Чоловік на ношах дивився на мене затуманеними очима, його зламана шия вигиналася від потилиці, мов якась дивна, обтягнута шкірою дверна ручка.
— Я не можу поворухнути пальцями на ногах, — прошепотів він.
Я поцілував його в куток рота (схоже, в мене вже виробився власний стиль) і вже рачкував звідти, коли якийсь із санітарів ухопив мене.
— А що це ви тут, питається, з біса, робите? — спитав він.
Я показав на годинник, що лежав тепер поруч з ношами.
— Це валялося у траві, я гадав, йому не хотілося б його втратити.
На той час, коли водій «Ескорту» зможе сказати, що це не його годинник і що вигравірувані на внутрішньому боці кришки ініціали ні про що йому не говорять, ми вже зникнемо звідси.
— А ви знайшли свій браслет?
Медик скривився.
— Там якась бляшанка лежала. Забирайтеся звідси! — А потім уже не так роздратовано: — Дякую, а ви ж могли забрати цю річ собі.
Так, справді. Я любив цей годинник. Але… виклик моменту. Що було робити?
— У тебе кров на тильному боці долоні, — повідомив екс-морпех, коли ми їхали з ним додому. Їхали його машиною, невизначеного типу седаном «шевроле». На задньому сидінні в нього лежав собачий повідець, а з люстерка заднього виду на срібному ланцюжку звисав медальйон святого Христофора.
— Змиєш, як дістанешся додому, — сказав він.
Я відповів, що так і зроблю.
— Ми більше не побачимося, — сказав він.
Я згадав, що тоді сказала негритянка про Аяну. Не згадував про це вже багато років.
— Мої сни закінчилися? — спитав я.
Він поглянув здивовано, відтак знизав плечима. Сказав:
— Твоя робота скінчилася. Про твої сни мені нічого не відомо.
Перш ніж він висадив мене і ми розпрощалися назавжди, я поставив йому ще три запитання. Не сподівався, що він відповість, але він відповів.
— Ті люди, що я їх цілував, — вони будуть ходити до інших людей? Цілуватимуть їхні вавки і зцілятимуть їх?
— Дехто, — відповів він. — Коли це діє. У декого не виходить. — Він знизав плечима. — Або вони не хочуть. — Він знов знизав плечима. — Усе залишається, як було.
— Ви знаєте дівчинку на ім’я Аяна? Хоча вона зараз мусить бути вже зовсім доросла.
— Вона померла.
Серце мені обірвалося, хоча впало неглибоко. Здається, я здогадувався. І знову я пригадав маленьку дівчинку в кріслі-візку.
— Вона поцілувала мого батька, — промовив я. — Мене вона лише торкнулась. То чому ж вибрали мене?
— Бо ти годився, — промовив він, зупиняючись біля моїх воріт. — Ось ми й прибули.
Мені спливла до голови цікава думка. Бозна-чому вона здалася мені розумною.
— Приходьте на Різдво, — запросив його я. — Приходьте на різдвяну вечерю. Гарно посидимо. Я скажу Рут, що ви мій кузен з Нью-Мексико.
Бо ж я ніколи не розповідав їй про відставного морського піхотинця. Знаючи, що з неї було досить і історії з моїм батьком. Навіть задосить.
Колишній морпех усміхнувся. Можливо, й не вперше, але це була його перша усмішка, яку я запам’ятав.