Коли впаде темрява - Страница 109

109

Він привітав нас усіх по іменах і повідомив нам, що Віллі Старгел щойно утнув пробіжку по всіх базах на славу своїх «Буканірів». Ми з Ралфом перезирнулися, ніби питаючи один в одного — нам це не ввижається? Труді присіла на диван поруч з Доком, чи, точніше сказати, — розгублено осіла. Рут пішла на кухню й налила собі пива. Це вже само по собі було чудасією.

— Я б теж не відмовився, Рутсі, — звернувся до неї мій батько, а тоді — либонь, сприйнявши розгубленість на моєму витягнутому обличчі за несхвальність: — Мені краще. Нутрощі зовсім не болять.

— Пива вам не можна, я вважаю, — заявила медсестра Клові. Вона сиділа у м’якому фотелі у протилежному кутку кімнати і не схоже, щоб збиралася складати свої речі, ритуал, котрий завжди починався хвилин за двадцять до кінця її зміни. Здавалося, її набридливий тон «зробіть це заради матусі» теж знітився.

— Коли це почалося? — спитав я, навіть не усвідомлюючи, що маю на увазі під це, бо зміни на краще виглядали тоталь ними. Але якщо я мав на увазі щось конкретне, можливо, воно стосувалося зникнення смороду.

— Йому почало кращати, ще коли ми збиралися йти звідси опівдні, — сказала Труді. — Я тоді просто не повірила своїм очам.

— Більшовики, — промовила Рут. Це була найбільша лайка, яку вона могла собі дозволити.

Труді не звернула уваги.

— Це все та маленька дівчинка, — сказала вона.

— Більшовики! — скрикнула Рут.

— Яка дівчинка? — спитав батько. Саме була перерва між таймами. По телевізору абсолютно лисий чоловік з величезними зубами й очима божевільного розповідав нам, що килими у «Юкерса» такі дешеві, що їх віддають майже задарма. І, Господи-вседержителе, не беруть передплати за відкладений товар. Перш ніж хтось із нас устиг щось сказати, Док запитав у Сестрички Клові, чи можна йому півпорції пива. Вона сказала — ні. Але дні її всевладдя в цьому домі добігали кінця, і впродовж наступних чотирьох років — до того як недожований шматок м’яса навіки перекрив йому горло — мій батько випив чимало галонів пива. І, я сподіваюсь, насолоджувався кожним ковтком. Пиво — само по собі диво.

Тієї ж ночі, коли ми без сну лежали на нашому твердому ліжку в «Рамада інн», слухаючи туркіт кондиціонера, Рут наказала мені тримати язика за зубами щодо тієї сліпої дівчинки, яку називала не Аяною, а «магічним негритянським дитинчам», промовляючи це зовсім не властивим їй, сповненим сарказму тоном.

— Крім того, — говорила вона, — це не триватиме довго. Іноді лампочка раптом яскраво спалахує якраз перед тим, як їй зовсім перегоріти. Я певна, так само трапляється і з людьми.

Можливо, але на Дока Джентрі чудо подіяло серйозно. Наприкінці тижня він уже прогулювався подвір’ям під моїм або Ралфовим ескортом. А потім ми роз’їхалися по домівках. У наш перший вечір удома я отримав дзвінок від медсестри Клові.

— Ми більше не поїдемо туди, — заявила Рут ледь не істерично. — Хай хоч як там йому погано. Так їй і скажи!

Але Сестричка Клові дзвонила, лише щоб повідомити, що вона бачила, як Док сьогодні виходив з ветеринарної клініки, куди його покликали проконсультувати молодого головного лікаря щодо коня, хворого на вертячку. При ньому був його ціпок, сказала вона, але він на нього не спирався. Сестричка Клові сказала, що в житті не бачила чоловіка «його років», який мав би кращий вигляд.

— Очі горять, хвіст пістолетом, — сказала вона. — Я все ще не можу в це повірити.

Через місяць він уже гуляв навкруг кварталу (без ціпка), а взимку щодня ходив у басейн місцевого плавального клубу. Він виглядав на шістдесят п’ять. Так вважали всі.

На початку батькового одужання я мав розмову з кожним із тієї команди медиків, що ним займались. Бо те, що трапилося з ним, нагадувало мені так звані містерії, які збирали аншлаги на ринкових площах міст середньовічної Європи. Я запевняв себе, що зможу написати цікаву статтю для якогось журналу, якщо виведу тата під іншим ім’ям (або називатиму його просто містер Дж.). Цілком можливо було написати, проте я так цього і не зробив.

Такий собі Стен Словн, сімейний лікар Дока, першим показав мені червоний прапорець. Він відрядив батька до Інституту раку в Пітсбурзькому університеті і таким чином спромігся звинуватити докторів Ретіфа і Замачовського — онкологів, які лікували батька, — у послідовній серії помилкових діагнозів. А ті в свою чергу звинуватили рентгенологів у неякісних знімках. Ретіф казав, що голова рентгенологічного відділення взагалі некомпетентний спеціаліст, не здатний відрізнити підшлункову залозу від печінки. Він просив не посилатися на нього, але минуло вже двадцять п’ять років, тож, гадаю, статус секретності скасовано.

Доктор Замачовський казав, що це звичайний випадок деформації внутрішніх органів.

— Я не був згодний уже з попереднім діагнозом, — зізнався він. Із Ретіфом я балакав по телефону, а з Замачовським персонально, той був у білому лікарському халаті, з-під якого виднілася червона майка з написом КРАЩЕ Б Я ЗАРАЗ У ГОЛЬФА ГРАВ. Я завжди вважав, що це в нього хвороба Гіппеля-Ліндау.

— А хіба йому легше було б помирати від неї?

Замачовський подарував мені ту таємничу усмішку, котра завжди припасена у лікарів для безпорадних сантехніків, домогосподарок та вчителів англійської мови. І одразу ж повідомив, що запізнюється на якийсь консиліум.

Головний рентгенолог просто розвів переді мною руками.

— Ми тут відповідаємо тільки за знімки, не за їх інтерпретацію, — сказав він. — Щонайменше ще десять років ми користуватимемося обладнанням, яке уможливлює такі помилкові діагнози, як у вашому випадку. А зрештою, чому б вам просто не втішатися тим, що ваш татусь живий? Радійте разом з ним.

109